Соціально-історичні риси в героях М. В. Гоголя

Твору Гоголя охоплюють період 40-х років XІX століття. Це час розгулу бюрократії й чиновницького апарата в сприятливі для цього умовах російської дійсності. Крім того, цей час нещадної експлуатації народу, пригнобленого й безправного, живучого під гнітом кріпосного права.

Гоголь – великий письменник свого часу. Він перший у російській літературі спробував сатирично зобразити чиновників, підлабузників і хитрунів, що пристосувалися добувати гроші за рахунок дурості інших

Гоголь написав багато добутків, у яких тема викриття хабарників,

підлабузників, низькопоклонників стала центральної. Це поема “Мертві душі”, у якій письменник висміяв суспільство поміщиків-кріпосників, урядовців-бюрократів; комедія “Ревізор”, повести “Ніс” і “Шинель”, що показують дурість людей, керуючих державою

Соціально-історичні риси властиві всім героям Гоголя. Існуюча соціальна дійсність наклала глибокий відбиток на характери й погляди людей того часу. Це можна показати на прикладі будь-якого твору Гоголя. Візьмемо, наприклад, “Мертві душі”. У цьому добутку виведена ціла галерея моральних виродків, типажів, що стали загальними іменами.

Гоголь послідовно зображує поміщиків, чиновників і головного героя поеми ділка Чичикова. Зупинимося докладніше на типах поміщиків. Всі вони є визискувачами, що висмоктують кров із кріпаків. Але п’ять портретів, виведених у добутку, все-таки відрізняються друг від друга. Усім їм властиві не тільки соціально^-історичні, але й загальнолюдські риси й пороки.

Наприклад, Манилов. Він не просто дурний мрійник, нічого не робить, що не бажає трудитися. Всього його заняття складаються з вибивання попелу із трубок на підвіконня або в необгрунтованих прожектах про міст через ставок, так про купецькі крамниці, у яких буде продаватися всяка їжа для селян. Образ Манилова є знахідкою Гоголя.

У російській літературі він знайде продовження у творчості Гончарова. До речі, як образ Манилова, так і образ Обломова став загальним

В іншій главі з’являється “дубинноголовая” Коробочка. Але цей образ не так вуж і однобокий, як прийнято писати про нього в критику. Настасья Петрівна – жінка добра, гостинна, хлібосольна. Вона не так тупа, як прийнято про неї думати.

Вся її “тупість” виникає тому, що вона боїться продешевити, продати “мертві душі” собі в збиток. Вона скоріше морочить Чичикова. Але той факт, що вона практично й не дивується реченню Чичикова, говорить про її безпринципність, а не отупости.

Говорячи про поміщиків, не можна не згадати ще одну рису, породжену ладом,- це спрага накопичення, наживи й глибока рассчетливость у всіх з делах, що. Такий Собакевич. Це людина, безперечно, хитрий і розумний, адже він перший з поміщиків зрозуміла, навіщо Чичиков скуповує мертві душі.

Зрозумів і надув, підсунувши в списки померлих селян жіноче ім’я Єлизавета Горобець, що він написав через “ер”. Але спрага накопичення приводить до своєї абсолютної протилежності – до вбогості. Ми це бачимо в Плюшкине, вічному образі Скупого.

Плюшкин перетворився у тварина, втратив навіть свою підлогу, став “дірою на людстві”.

Бюрократизм і самодержавство сприяють появі в Росії ділків, подібних Чичикову, готових іти до своєї мети по головах інших, більше слабких людей, іти до мети, розштовхуючи інших ліктями. Підтвердженням цьому служить історія життя Чичикова: спочатку він “надув” свого вчителя, потім повитчика, потім свого товариша-митника. Тут Гоголь показує, що пристрасть наживи вбиває в людині все людське, розтліває його, омертвляє його душу

У комедії “Ревізор” перед нами та ж дурість, боягузтво, непорядність героїв. Головний герой Хлестаков – уособлення щиросердечної порожнечі, фанфаронства, дурості. Він схожий на порожню посудину, якому можна наповнити, чим завгодно.

Саме тому чиновники повітового міста Н приймають його за поважну особу. Вони хочуть бачити в ньому ревізора, і він поводиться так, як по їхніх поняттях повинен поводитися ревізор-хабарник. В образі Хлестакова Гоголь висміює щиросердечну порожнечу, хвастощі, прагнення видати бажане за дійсне

У творах Гоголя, як ми бачимо, показані не тільки соціально-історичні типи людей, але й загальнолюдські пороки: порожнеча, дурість, жадібність, прагнення до наживи. Герої Гоголя безсмертні, тому що безсмертно людські пороки

“Многоликость” внутрішнього миру Чичикова.

М. В. Гоголь належить до числа найбільших діячів російської класичної літератури. Вершиною творчості письменника є поема “Мертві душі” – один з видатних добутків світової літератури, по визначенню Бєлінського, “утвір, вихоплений зі схованки народного життя”. У поемі знайшли своє вираження всі основні особливості таланта автора.

Чичиков – центральний герой поеми, довкола нього відбуваються всі дії, з ним зв’язані всі діючі особи. Сам Гоголь писав: “Тому що що не говори, не прийди в голову Чичикову ця думка, не з’явилася б на світло ця поема”.

У своєму добутку письменник типізує образи російських поміщиків, чиновників і селян. Єдина людина явно виділяється із загальної картини російського життя – це головний герой поеми. Розкриваючи його образ, автор оповідає про його походження й формування його характеру. Чичиков – персонаж, історія життя якого дається у всіх деталях. З одинадцятого розділу ми довідаємося, що Павлусь належав до бідної дворянської сім’ї.

Батько головного героя залишив йому в спадщину полтину міді так завіт старанно вчитися, догоджати вчителям і начальникам і, саме головне, – берегти й збирати копійку. На відміну від пушкінського Гринева, Чичиков швидко зрозумів, що всі високі поняття тільки заважають досягненню заповітної мети. От чому Павлусь пробиває собі дорогу в житті власними зусиллями, не опираючись ні на чиє заступництво.

Благополуччя своє він будує за рахунок інших людей: образа, обман, хабарництво, казнокрадство, махінації на митниці – знаряддя головного героя. Ніякі невдачі не можуть зломити його спрагу наживи. І щораз, роблячи погані вчинки, він легко знаходить собі виправдання

Кожна глава розширює наше подання про можливості Чичикова й приводить до думки про разючу його мінливість: з Маниловим він нудотно-люб’язний, з Коробочкою – дріб’язково-наполегливий і грубий, з Новосибірським – напористий і боязкуватий, із Собакевичем торгується підступно й невідступно, Плюшкина скоряє своїм “великодушністю”. У чому ж секрет? Може бути, головний герой – чудовий актор або далекоглядний психолог? Мабуть, немає. Він обманулся в Ноздреве й не зміг зіграти люб’язну йому роль, розбудив скупу підозрілість Коробочки, спровокував ревнощі губернських дам.

Оборотний особлива увага на ті моменти поеми, де Чичикову немає необхідності маскуватися й змінювати себе заради пристосування, де він залишається наодинці із самим собою. При огляді міста N наш герой “відірвав прибиту до стовпа афішу, з тим, що б, пришедши додому, прочитати її гарненько”, а прочитавши, “згорнув охайно й поклав у свій ларчик, куди мав звичай складати все, що попадалося”. Це збирання непотрібних речей, ретельне зберігання мотлоху нагадує звички Плюшкина.

З Маниловим Чичикова зближає невизначеність, через яку всі припущення на його рахунок виявляються однаково можливими. Ноздрев зауважує, що головний герой схожий на Собакевича: “…ніякої прямодушності, ні щирості! Доконаний Собакевич”. А знаменитий ларчик! Усе в ньому розкладено із дріб’язковою педантичністю, точнісінько як у комоді Наталі Петрівни.

У характері Чичикова є й манілівська любов до фрази, до “шляхетного” жесту, і дріб’язкова скаредність Коробочки, і самозакоханість Ноздрева, і груба скупість, холодний цинізм Собакевича, і скнарість Плюшкина. Чичикову легко виявитися дзеркалом кожного із цих співрозмовників, тому що в ньому є всі ті якості, які становлять основи їхніх характерів. Чичиков відрізняється від своїх двійників у маєтках, він людина нового часу, ділок і набувач, і має всі необхідні якості: “…і приємність у зворотах і вчинках, і жвавість у ділових іграх”, але він теж “мертва душа”, тому що йому недоступна ” радість, щоблищить,” життя

Наш герой утихомирює свою кров, що “грала сильно”, позбувається від життя людських почуттів майже зовсім. Ідея успіху, заповзятливість, практицизм заслоняють у ньому всі людські спонукання. Правда, Гоголь зауважує, що в Чичикове немає тупого автоматизму Плюшкина: “У ньому не було прихильності властиво до грошей для грошей, їм не володіли скнарість і скнарість. Ні, не вони рухали їм, – йому ввижалося спереду життя у всіх довольствах…

Щоб нарешті, потім, згодом, вкусить неодмінно все це, от для чого береглася копійка…”. “Самовідданість”, терпіння й сила характеру головного героя дозволяють йому постійно відроджуватися й проявляти величезну енергію для досягнення поставленої мети.





Соціально-історичні риси в героях М. В. Гоголя

Categories: Твори з літератури