Роздум: письменник не суддя, а лише свідок

Література – найдавніше мистецтво. З незапам’ятних часів люди намагалися виразити в словах своє життя, свої думки й почуття. Спочатку це були усні сказання, дбайливо збережені в пам’яті й передані з покоління в покоління, потім, з виникненням писемності, стала можливою більше доконана й, якщо можна так виразитися, більше ефективна передача цих відомостей.

Так з’явилися літописи, а слідом за ними й художньою літературою. Однак будь-який добуток, будь то роман, повість, оповідання, поема й т. д., будується по одному принципі: сюжет

розвертається на тлі історичних подій, які можуть навіть не згадуватися, але в кожному разі описувана епоха диктує свої умови й робить часом незриме, а часом цілком відчутний вплив на долі героїв, і письменник волею-неволею дає свою оцінку цій епосі й супутньої їй подіям.

Слова А. П. Чехова, винесені в назву теми даного твору, вірні лише почасти. Чому? Тому що автор може бути безстороннім тільки тоді, коли описувана епоха досить далека від нього в часі. Цьому є кілька причин.

По-перше, сучасне письменникові уряд. Хто насмілиться відкрито виразити свої погляди на існуючий режим? Стосовно до Росії: зараз це можливо і навіть модно, а в XІX столітті або протягом практично всього XX століття?

Таке означало б якщо не висновок, не смерть, то принаймні кінець письменницької кар’єри.

Тому авторам доводилося або писати “у стіл”, або підлаштовуватися під цензуру, а в такому випадку говорити про об’єктивність взагалі не доводиться. По-друге, сучасна письменникові епоха занадто близько його стосується: те, що він описує у своїх добутках, теоретично може відбутися й з ним, і з його близькими й друзями. Нарешті, автор – це просто людина, зі своїми смаками, симпатіями й антипатіями, і він не в змозі вийти за рамки самого себе. Бути по-справжньому об’єктивним може тільки холодний, безпристрасний цинік, що на все дивиться з байдужою цікавістю.

Але таких людей мало, і їх називають моральними виродками. Письменник же, якщо він щирий творець, не байдужий просто по визначенню, адже людина береться за перо по двох причинах: він хоче поговорити про себе або він хоче висловити свою думку по тому або іншому питанню.

Російські письменники звичайно ж не уникли цієї долі. Об’єктивний Л. Н. Толстой, описуючи Вітчизняну війну 1812 року? Так, об’єктивний, тому що його відокремлює від цієї війни більше напівстоліття. А Пушкін, Гоголь, Достоєвський зображували у своїх добутках “маленької людини”, його мир або “міське дно”?

Той же Чехов, говорячи про долі російської інтелігенції? Або Шолохов, описуючи громадянську війну 1918-1922 років? Немає. Безумовно, кожний з них намагається бути безстороннім, піднятися над зображуваними подіями, але… Пушкіну, Гоголеві й Достоєвському це не вдається просто тому, що говорити про підніма цими письменниками проблемах спокійно неможливо.

Чехова доля російської інтелігенції занадто близько стосувалася. Шолохов, мабуть, найбільш безсторонній, але й він не зміг домогтися повної об’єктивності історика аж до констатації факту – незважаючи на всі зусилля автора, співчуття до червоноармійців однаково проривається.

Як видно з вищевикладеного, все це в принципі закономірно. Письменник, на відміну від історика, може собі дозволити не бути об’єктивним, адже він не суддя, а лише свідок, на підставі показань якого згодом буде винесений справедливий вирок епосі.





Роздум: письменник не суддя, а лише свідок

Categories: Твори з літератури