Роман Гюго “Людина, що сміється” (Твори з літератури)

Крім “Знедолених”, у період вигнання Гюго написав ще два романи: “Трудівники моря” і “Людину, що сміється” . Дія першого з них відбувається на островах Ла-Маншського архіпелагу, де Гюго провів роки вигнання. Враження від життя рибалок цих островів, від картин моря, сповнених могутньої динаміки й мінливої краси, від боротьби людей із стихією лягли в основу цього твору, визначили його колорит і ритм, схожий на дихання морського прибою. Провідною тут виступає інша тема – боротьби людини з стихійною природою, з океаном.

Герой цього роману, моряк Жільят, піднімає потоплене судно, виявляючи при цьому незвичайну енергію, силу й наполегливість. Цей образ перегукується з фольклорними образами, героями-богатирями, які зрівнюють гори й перемагають чудовиськ.

Роман “Людина, що сміється” за проблематикою співзвучний “Знедоленим”, а за художньою структурою найближче до “Собору Паризької богоматері”. Хоч його дія віднесена в минуле й протікає в Англії наприкінці XVІІ – початку XVІІІ ст., всім своїм змістом він перегукується з сучасністю. Гюго визначив цей твір як роман про аристократію, але з таким же правом його можна назвати й романом про пригноблений народ.

А точніше, це роман про аристократію та народ і глибокий антагонізм між ними.

За своїм художнім змістом і структурою цей роман найбільше відповідає стереотипу уявлень про романтичну літературу. Базується він на подіях і ситуаціях цілком виняткових, що частіше всього пов’язуються випадковостями, на різких і всеохоплюючих контрастах, з широким використанням символіки, до якої тяжіє вся його образна система. З перших сторінок нагнітається в ньому атмосфера тривожної таємничості: берег моря під покровом ночі, якісь люди поспішно відпливають, залишивши самотнього хлопчика; охоплений жахом, той біжить геть і натикається на шибеницю, ще далі на жінку, що замерзла в снігу, а біля неї хлопчик знаходить дитину, в якій ще теплиться життя; пригорнувши її, він бреде рівниною й натрапляє на дивну колимагу, в якій живе старий комедіант Урсус з ведмедем Гомо; освітлене обличчя хлопця спершу дивує, а потім лякає старого: на ньому застигла гримаса божевільно-веселого сміху, його назавжди спотворили компрачікоси; дівчинка з лицем ангелочка виявляється сліпою…

Такий зміст першої частини роману, далі його рамки розширюються, охоплюючи тогочасне англійське суспільство в його глибоких контрастах. Та рушійні пружини сюжету суто романтичні: це розкриття таємниці походження головного героя – Гуїнплена, який виявляється сином лорда й жертвою королівської сваволі, а також протилежні почуття до нього двох жінок: високе й чисте кохання Деї, сліпої дівчини, і амбівалентна пристрасть демонічної красуні, розбещеної аристократки Джовіани, яку вабить фізична потворність героя.

Як і Квазімодо в “Соборі…”, Гуїнплен – це образ-гро-теск, що переростає в символ народного поневолення й страждання. Цей символічний зміст розкриває сам Гуїнплен у своїй промові перед палатою лордів, яка за викривальним пафосом нагадує промову Рюї Блаза перед іспанськими грандами. “Я – символ, – проголошує Гуїнплен. – О всемогутні дурні, відкрийте очі! Я втілюю в собі все.

Я – уособлення людства, спотвореного тими, хто панує… Мілорди, народ – це я. Сьогодні ви пригнічуєте його, сьогодні ви знущаєтесь надо мною. Але в майбутньому відбудуться великі таємничі зміни. Сонце весни розтопить лід.

Те, що здавалося каменем, перетвориться в потік”.

Пізня творчість. Віктор Гюго був не тільки великим поетом, драматургом, прозаїком, а й активним громадським діячем, що прагнув вплинути на хід подій, на зміст і напрям суспільно-політичного розвитку країни. Тому значні події французької історії минулого століття – революції, війни, державні перевороти виразно позначалися на його біографії і творчості. До таких подій належать франко-прусська війна 1870-1871 pp. та Паризька комуна – “грізний рік”, що розмежовує період вигнання і останній період життя письменника.

Трагічно пережитий Гюго, він залишив глибокий слід в його творчості.

Це передусім збірка “Грізний рік” , яка є своєрідною поетичною хронікою драматичних подій, що їх переживала Франція з серпня 1870 по липень 1871 р. Проте збірці, хоч в основу її покладено хронікально-календарний композиційний принцип, менше всього властива безпристрасна об’єктивність, – це водночас і ліричний щоденник поета, в якому знайшли експресивне втілення його тривожні роздуми й збурені почуття, його уболівання за долю вітчизни, розгромленої пруссаками, і його страждання, викликані грандіозним соціальним ексцесом – Паризькою комуною та її жорстоким придушенням версаль-цями. Перша частина збірки містить яскраві зразки патріотичної лірики Гюго, в другій її половині переважає громадянська поезія, яка поступово набирає осудливо-викривального змісту, що нагадує “Кари”.

З Паризькою комуною пов’язаний також останній роман Гюго “Дев’яносто третій рік” . Проминувши роман про монархію, який мав стати другою частиною “трилогії про суспільство” , Гюго восени 1872 р. починає писати роман про республіку й революцію. Паризька комуна загострила його інтерес до революції як феномена історії людства й засобу перебудови суспільства. Завершеним виявом цього феномена в очах Гюго завжди була Французька революція кінця XVІІІ ст., то ж і не дивно, що він звертається до неї, трактуючи проблему, яка на початку 70-х років набула у Франції великої гостроти.

Ця революція для Гюго була героїчною епопеєю французького народу, і в своєму романі особливу увагу він приділив її героїко-епічному аспекту. Він виникає із численних гостро драматичних сцен та епізодів, які міняються, наче в калейдоскопі, витворюючи в підсумку величне й грізне видовище країни, охопленої революційною бурею. Враження епічної піднесеності створюється й тим, що основні герої роману є монументально-епічними в класичному значенні слова.

Навколо них вирують події, в яких вони беруть найактивнішу участь, але цей бурхливий потік подій їх не міняє і не формує, з першої і до останньої сторінки вони лишаються монументально-незмінними, піднятими над звичайним людським рівнем, силою й масштабністю характерів рівними героїчній епосі, її титанічним завданням і драмам.

В архітектоніці роману організуючим виступає принцип романтичного контрасту. Весь твір будується на різ-ноступеневих протиставленнях, починаючи від конкретних явищ та деталей і кінчаючи образами-символами з широкоузагальнюючим історіософським змістом. Важливе значення має у романі протиставлення Парижа і Вандеї. Париж – це центр революції, її “горнило, а заодно і кузня”, це знаменитий Конвент, який, “поглиблюючи, очищаючи революцію, водночас рухав уперед культуру”. Вандея – це контрреволюція, трагічна глухота й темнота, “тупе безглуздя, що споруджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розуму, свободі”.

Париж – це прогрес, майбутнє людства, Вандея – його минуле, “боротьба за те, що віджило свій вік”.

Але справжньою ідейною віссю роману є протиставлення і конфлікт “республіки терору” й “республіки милосердя”, що персоніфікуються в образах Сімурдена й Говена. Безмежно відданий революції, Сімурден однак відзначається прямолінійністю й негнучкістю фанатика. “В ньому, – пише Гюго, – була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, в яку невідворотно летить”. В цій “сліпій впевненості стріли” він вважає, що “в соціальних переворотах тільки крайнощі є надійним грунтом”, що за допомогою революційного насилля, терору можна вирішити всі складні проблеми.

Сімурден – людина абсолютно чесна й справедлива, але, як зауважує Гюго, “він був страшний у своїй справедливості”.

“Говенові було тридцять років. Він мав постать Геркулеса, суворі очі пророка, а сміявся по-дитячому”. Він теж безмежно відданий революції, але її суть, її цілі й завдання розуміє по-іншому, ніж Сімурден.

Він – поборник любові й людяності, для нього “революція – це згода, а не страх”, втілення моральної висоти й правоти. Тому він не може допустити, щоб вона стратила Лантенака, який врятував дітей, тим самим віддавши себе в руки ворогові. Визнаючи свої принципові розходження з Сімурденом, Говен проголошує в ніч перед стратою: “Ось де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкові казарми, а я хочу школи.

Ви мрієте про людину-солдата, а я мрію про людину-громадянина. Ви – про людину грізну, а я – про людину мислячу. Ви створюєте республіку меча, а я створюю… – Він запнувся. – А я створив би республіку духа…”