Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить

Люди – наче ріки. Малі, ледь помітні серед очеретяних та верболозних берегів. Або великі й величні, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на собі пароплави, дають енергію для електростанцій.

Одні легко всихають, лишаючи лише русла. Інші живуть віками, і здається, що вони вічно молоді. Чи не можна сказати те саме про творчість різних поетів? Кого нагадує Дніпро – символ України на всі часи, могутня і прекрасна ріка, джерело натхнення для митців, ріка хрещення Русі, свідок героїзму народу з часів його виникнення?

Чи

не славетного Великого Кобзаря українського народа, Тараса шевченка – людину високої культури і незламного духу, кріпака-академіка, ніжного тонкого лірика і непримиримого борця проти будь-якого гноблення. Він – вічний. Він – різний.

Зворушливий і лагідний, коли оспівує “карі оченята”, світле і чисте кохання, працелюбних людей, “садок вишневий коло хати”, коли він милується степами і ланами, над якими “тихесенько вітер віє”, вербами, тополями, взагалі – красою людей, природи і України в цілому. Але, як Дніпро, буває похмурим і грізним, коли “сердитий вітер завива” , так і Шевченко може викривати, обвинувачити, морально знищувати усе те, що заважає рідному народу вільно жити, і навіть бити на сполох, кликати до боротьби. і саме такого ми його знаємо і пам’ятаємо. Чорні хмари самодержавства нависали над гнобленими народами Російської імперії, в якій “на всіх язиках все мовчить”. Цар “приспав” “хиренну волю”.

Але гучніше Дніпрових порогів лунає голос Шевченка: Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте! Била на сполох бунтівна муза Кобзаря:

Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде.

Його чули. І боролися, і перемагали. Сонце проривало хмари над Дніпром. Працьовитий і мужній народ здобув свободу і незалежність – хай через багато років після смерті самого Шевченка, що усі свої сили, усе своє натхнення віддав визвольній боротьбі, за світ, у якому: Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. І сьогодні актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужи ми до долі рідної землі. І знову під час палких суперечок часом наводять як доказ рядки з його віршів. Наприклад, таке складне питання, як пошук правильного ставлення до чужої культури, чужої мудрості.

Хтось і досі чекає, що нас навчать якіїсь-то “німці” – хтось з-за кордону. Інші, навпаки, не бажають нічого слухати про чуже, бачать у ньому лише зло. Але ж Шевченко ще у ХІХ столітті закликав: …Учітесь, читайте. І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Не вичерпати води з Дніпра. Невичерпна Кобзарева мудрість. Багато його пророцтв і мрій здійснилося – чи не у цьому зайвий доказ глибини його розуміння світу? І забудеться срамотна

Давняя година. І оживе давня слава, Слава України. Оживає ця давня слава. “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля” – співаємо ми в державному гімні.

Живий Дніпро-Славутич. Живий великий Кобзар! Житиме завжди і йтиме в світле завтра народ Ярослава Мудрого і Володимира Великого, Шевченка і Сковороди, Франка і Лесі Українки, Довженка і Стуса.





Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить

Categories: Твори з літератури