Релігійний елемент ранньої творчості Тичини

Одним із найвищих естетичних досягнень української літератури XX століття є поява специфічного художнього стилю – кларнетизму. Найповніший розвиток цей стиль отримав у творчості Павла Тичини. До нього належать збірки “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, також декотрі з поезій, що ввійшли в збірку “Плуг”, і перші фрагменти драматичної поеми “Сковорода”.

Образи сонячних кларнетів, небесного оркестру, ритму всесвіту – це музика гармонії, якої шукає молодий поет серед хаосу війни, революції, інтервенцій

та анархізму на території України саме в час її культурного і політичного відродження.

Тому Тичина прагне “вдосконалення засобів поезії для наближення до висловлення “Абсолюту” – як воно можливе тільки в поезії “абсолютній”, “чистій” і незалежно-самоцінній”.

Кларнетичний світогляд характеризує універсалізм, похідний від “всеєдності” В. Соловйова, де знаходимо співіснування античної, християнської, гностичної філософій. Усе пронизує ідея цінності всього живого, життя, руху, сонця, світла, творчості:

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, –

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім – всі планети.

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо – дзвонні звуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Такі думки митець переносить і в історіософську сферу: сенс поеми “Золотий гомін” полягає в тому, що творчий Дух всесвіту, який об’єднує всі часи, виявив себе в “молодому й дужому” народові України.

Релігійні елементи пронизують і, навіть більше, структурують абсолютну більшість тем ранньої лірики Тичини: естетичне споглядання природи, інтимну лірику, мистецькі декларації, релігійні відправи як такі, прояви релігійного чуття, призначення поета, долю й гідність людини, цінність її життя, політичні й історіософські концепції.

“Молитовний настрій закоханого ліричного героя передано через обожнювання й самої дівчини, й природи, перед чистотою яких він готовий схилитися, немов перед вівтарем. Освідчення в коханні ототожнюється із щирою церковною сповіддю” – зазначає сучасний дослідник.

Рішучий акцент на абсолютній цінності людського житія являє собою пафос усього кларнетичного періоду творчості Тичини. Громадянська війна поклала кінець пануванню витонченого споглядання природи та любовної лірики в його поезії. Саме євангельська заповідь милосердя до ближнього надихає поета стверджувати рівність і єдність людей перед Богом:

Хто має право примусить людину?

Хто може ніч обернути на днину?

І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх

Повісив за правду, єдиний наш гріх?

У ранніх текстах митець відкидає класові розбіжності, висуваючи національні та космополітичні критерії ставлення до людської одиниці:

Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб

Світовий і де всі, як один, проти кари на смерть.

Починаючи зі збірки “Плуг”, місце й роль релігійного елементу поступово зменшується, лишаючись переважно в священній символіці. Проте “Сонячні кларнети” ще пронизані глибоко побожним настроєм, а події 1917 року сприймаються, “ніби дожидання приходу Месії. Поетичний вислів, що панує… важко уявити без постійного зв’язку, в символах видива і звучання, з видповідною врочистістю і святим смутком молитви, з екстатичною просвітленістю її”, – відмітив Василь Барка.

На його думку, заслуга Тичини полягає в тому, що, творячи у традиціях християнської поезії Шевченка, він із народного життя приніс настрої віри в новітню лірику.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Релігійний елемент ранньої творчості Тичини

Categories: Твори на різні теми