АНТОНИЧ БОГДН-ІГОР Народився в с. Новиці Горлицького повіту на Лемківщині в родині священика. Навчався у польській гімназії в Сяноці, яку закінчив блискуче, на гуманітарному факультеті Львівського університету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вірші.
За життя здобув славу одного з найкращих поетів, по смерті був надовго забутий. Автор збірок поезій “Привітання життя” , “Три перстєні” , “Книга Лева” , “Ротації”, “Зелена Євангелія” і “Велика гармонія” , працював над малою прозою, писав роман, лібрето до опери. Передчасно помер від запалення легенів.
Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонима У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.
Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.
Так, у збірці віршів “Зелене Євангеліє” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності.
У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи: Овес, метелики і присяги коханців. Весна закрутить хмільно веретена травня. Лисиці, куни і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях. Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б.-І.
Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність.
Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені: Вернувся я, де вільхи й риби, де м’ята, іви, де квітчасті стіни; і знов цілую чорні скиби, припавши перед сонцем на коліна. Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:
Мов мідь живу, наснажує рослини електрика зеленої землі, але і ти – рослино горда, що співаєш це, не знаючи пощо, колись, мов пень, подолана від тлі, покотишся землі на груди сині. Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно.
Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки…
Вірші Б.-І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.-І.
Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича
Categories: Твори з літератури