Терентій Гаврилович Пузир – великий український капіталіст-землевласник, який вийшов із середняків. Він ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому в ньому ще живе дух ненажерливості, хворобливої ощадливості, властивий дрібним власникам. Його жінка згадує: “Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком”. Через тридцять п’ять років землі Пузиря, за висловом німця-купця, уже нагадували ціле княжество, яке й за три дні не об’їдеш.
На цих земельних просторах розташовано кілька великих економій, де працюють сотні постійних
Але правда й те, що одному чоловікові своєю власною працею стільки не заробити. Тому Пузир всі свої зусилля так спрямовував, щоб з усього “користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть – тягни”. Він і його жінка “ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!” Сам хазяїн зізнається, що він “йшов за баришами наосліп, штурмом кришив, направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору…”.
Отже, більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлуатацією чужої праці, різними махінаціями. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудящих посилюється – їм намагається заплатити за роботу якнайменше, годує гірше собак, таким хлібом, що “ні вкусити, ні відламати”. Хазяїн не змінює грубих примітивних форм глитайської експлуатації. Кінець кінцем це призводить до бунту в одній з економій. Пузир користується народною бідою – голодом і скуповує в селян худобу забезцінь. У своїх “комерчеських” справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом: “прикриває” злісного банкрута Михайлова, взявши у нього на випас дванадцять тисяч овець.
Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: “Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав – все бракує”. Про свої прибутки Пузир думає навіть тоді, коли жити йому залишилося не більше двох-трьох днів. У комедії головний герой виступає перед читачем уже з готовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Усі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків.
А щоб їх досягти, доводиться бути і безчесним, і несправедливим, і жорстоким, і деспотичним. Пузир скупий до смішного. Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Про важливе питання – “продоволь-ствіє голодного люду до урожаю” цинічно говорить: “Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать”. Разом з тим честолюбний – дуже радіє орденові Станіслава на шию, хоче, щоб його пізнавали здалеку і шанували в будь-якому одязі.
Пузир, хоч і водить компанію з родовитими дворянами та великими чиновниками, проте в його вчинках хазяїн бере верх над мільйонером. Безкультур’ю Пузиря теж немає меж: Котляревський йому “без надобності”, на “степах у Гоголя” він “не бував”, нічого про них не чув і не знає. Золотницький прямо говорить своєму багатому і неос-віченому сусідові: “Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!” Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузиря – дивна людина: “Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони… їм кишені продирають”‘.
Одним із парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним і справедливим. Цю думку хоче підтримати в людях і помічник Феноген, і сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий монолог: “Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть – аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Ітакий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна”.
Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає через його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: “Так ви зробіть у Мануйлів-ці бідність!”; “Це тобі не борщ, тут пробувать нічого – треба взять! Ти разумієш? Взять!”; “Ви ніколи не пробуйте, а просто – їжте!”, “Порфирій, настали зуби!
Опит є, стежка протоптана, шквар!”; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, “як свиня в моркву”, називає вчителя “голодранцем”, “учителишкою”. Робітники у нього – “пси”, “ідоли”, співучаснику шахрайстві Михайлов – “голяк масті”. Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і виходить з його основної риси характеру – жадоби до наживи без будь-якої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу.
Автор через дрібні деталі, підтекст та інші художні прийоми постійно викликає у читача сміх: від добродушного до саркастичного. Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера зі злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму й вийти заміж за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоч причина смертельної травми Пузиря гіперболічна і нетипова, сам образ героя виявився настільки типовим, що багато тодішніх землевласників пізнавали в ньому себе, навіть давали гроші, щоб комедію зняли з постановки.
Так автор утверджував безглуздість людської вади – “стяжательства для стяжательства” і шкідливість її для суспільства.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Образ Пузиря в комедії “Хазяїн” І. Карпенко-Карого
Categories: Шкільні твори