В українській літературі Ю. Андруховича не випадково називають “конкістадором образнохудожнього мислення” : він розширює масштаби зору і мисленнєві координати сучасного літературного процесу, ламає стереотипи і сталі естетичні канони, позбувається тривіальних та банальних форм у своєму літературному іміджі, пропонуючи взамін нові парадигми поетичного думання. Творчість Андруховича – це постійне долання суперечностей між лінійністю письма і нелінійністю мислення на абсолютно усіх вимірах – від фабули, лексики і лексичної культури до інтонації, тональності та енергетики слова.
Кілька років тому Юрій Андрухович відмовився від державної Шевченківської премії, можливо, це означало для нього насамперед причетність до застарілих стандартів “українськості”, які і досі культивуються серед незалежного письменства, а також одержавлення літературного і мистецького процесу. Ще замолоду обравши кращі традиції роботи над словом і смислом та віддавшись інтуїції, він будує власну концепцію вірша, спрямовану на “фонетичну ефектність, рокнрольну гостроту ритмічної структури, несподіваність рими, багатство, точність і – головне – цілковиту іновативність, драстичну і рідко вживану лексику, що в ній архаїка сусідувала б зі сленгом, а ейфорійна піднесеність – із межовою обсценністю… Все це не могло не породити культу мови. Я жив із нею, наче з коханкою…”
Давно вже залишено поетичне річище часів “БуБаБу”, написані п’ять романів, книжки есеїв, навіть докторська дисертація на матеріалі поезії американських бітникіз, а роман із мовою в Андруховича триває: інтуїція не зраджує письменнику, а мова і досі залишається його золотим інструментом. Андрухович не полишає спроб вкотре випробувати її здатності чи то у власних перекладах світової літературної класики і світового кінематографа, чи то нових поетичних експериментах і новаторській художній прозі, чи то в творчих авторських форматах, руйнуючи стандарти про те, що таке українська література, і наскільки вона може бути багатшою за театр і кіно, керувати чаклунством і магією слова. З кожною своєю книжкою або новим творчим проектом Андрухович не боїться поставати інакшим, інтелектуально епатажним, “запліднювати” українську літературу новими формами та жанрами.
Так, роман “Дванадцять обручів” засвідчив появу в український літературі жанру романуфантазму, а остання книга письменника “Таємниця” – романуінтерв’ю. Поетична збірка “Пісні для Мертвого півня” , яка по суті змонтована з газетних таблоїдів, що вгніздилися у нашу свідомість за допомогою масмедій, музичних шлягерів, які давно не потребують перекладу, або назвтопонімів на кшталт Мипспеп, Нота, СаІіТогпіа, ІЧе^Уогк сіг/ кинула виклик унормованій естетиці поетичного стилю і тій фоніці, що характеризується як “мелодійна”, “солов’їна”, “гармонійна”, і засвідчила перехід української поезії на верлібр. Патріарх не приховує, що верлібризація – це така собі спроба інтегруватися до Європи. Вичерпавши усі можливості “силаботоніки” і досягши у ній певної межі, відчув бажання знайти себе в європейських традиціях. В такий спосіб поет, на думку Я. Голобородька, не лише виходить за межі суто національного колориту і долучається до стилістики й сенсових відтінків інтеркультури, а й провокує до прозовопредметної зниженості стилю: кожний вірш цієї збірки – як текст у вимір антместетики:
… Астролог не радить рибам Змінювати сексуальних партнерів! Продається хата з жінкою та басейном! Протезую зуби! Стріляю без промаху!
Пишу мемуари, вірші, прозу! Воскрешаю мертвого – лікую від імпотенції! Скуповуємо волосся і нігті!
Робимо європейцями!..
Щодо збірок есеїв Андруховича “Дезорієнтація на місцевості” та “Диявол ховається в сирі” , які з’явилися як результат частих подорожей письменника за кордон, слід сказати, що вони не лише розвинули в українській літературі традицію есеїстики, а й відкрили жанр подорожніх нотаток, в яких автор серед культурної і соціальноекономічної моделі “перверзійної” Європи намагається знайти місце України, обживаючи її непізнані історичнокультурні площини, поетизуючи її в дусі постмодернізму.
І хоча на озброєнні апологетів постмодернізму думка, що постмодернізм і патріотизм – явища несумісні, що справжній постмодерніст може використати патріотизм лише як одну з фішок у своїй літературній грі, а точніше – “залюбки готовий екскрементувати на націоналізм, патріотизм і майбутнє України” – творчість Андруховича якраз доводить, що він письменник національний. Митець так і не зміг вивільнитися від усіх баластів “українськості” і почувається беззахисним лише перед інтерпретаторами, які можуть вилущити з його текстів головне, заради чого вони писалися. Взагалі говорити про прозу Андруховича без його поезії неможливо не тільки тому, що поезія 90х визначила і сформувала риси постмодерністської поетики автора, а тому, що поетичний струмінь, про що б не писав митець, пробивається крізь маски і ритуальність епатажності, що дозволяє літературним критикам не без підстав називати його художній світ і природу мислення глибоко ліричними.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Манливі лакуни прози Юрія Андруховича
Categories: Твори з літератури