Любов до рідної землі у творах В. Стуса

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

Упасти зерням в рідній борозні.

В. Стус

Усе на світі починається з любові. І кожний день, який зустрічаю я зі сходом сонця, доводить мені істинність цих слів. Визираю у віконце – і бачу синє без­крайнє небо, що обіймає моє місто, сонечко, яке зігріває усіх його мешканців своїм ніжним та ласкавим поглядом, пташок, що виспівують свою пісню, і тіль­ки мертвий не тішиться нею. Яка гармонія! Яка краса! Так і хочеться заспівати пісню, що йтиме до самого неба.

Неба вічного й безкінечного, як сам Всесвіт,

що почуло багато чарівних пісень, виспіваних синами й дочками рідної землі. Бага­тьох уже нема в живих, проте їхні твори й досі хвилюють серця.

Один із таких талановитих співців народився на Вінниччині в селянській родині напередодні великого свята – Різдва. Бог благословив Україну появою талановитого поета Василя Стуса. Свій поетичний дар митець присвятив рід­ній землі й не втратив жодної можливості освідчитися їй у почуттях, таких щирих, світлих і водночас суперечливих. І це не дивно, адже своїми друзями й учителями Василь Стус вважав Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. Улюблених письменників, філософів, поетів не раз зга­дував у своїх віршах:

Так хочеться пожити хоч годинку,

Коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Україна поетом безмежно кохана, така далека і така жадана, така близька й та­ка недосяжна. Лише вона ще тримає його на цім світі, бо живе у пам’яті, спогадах, являється уві сні із чебрецем, руто-м’ятою і кропивою. І це теж не випадко­во, адже рідна земля для митця – то багатостраждальна мати, що безсонними ночами молитися Господові за свого сина, чекає на його повернення. То дружи­на – вірна подруга, ангел-охоронець. То врешті-решт сестра, яка дарує братові ніжну і щиру любов.

Отже, все найдорожче, що тільки може бути у людини в житті, асоціюється у поета з рідною землею. То ж як не любити її синіх, як льон, тіолів, урочистої течії Дніпра, її вишневих садків, солов’їних співів? Тільки вона може врятувати й воскресити душу.

Показовою щодо цього є поезія “О земле втрачена, Явися.,,”. Ліричний герой звертається до втраченої рідної землі з проханням явитися хоча б у сні, приспати лихо, повернути в ті дні, коли він міг спостерігати дивовижну картину:

Сонця хлюпочуться в озерах,

Спадають гуси до води…

Проте слідів уже не відшукати – вони розтанули “в далеких пожиттєвих ерах”. З яким сумом і невимовним болем запитує ліричний герой:

Де сині ниви, в сум пойняті,

Де чорне вороння лісів?

Де голубів вільготні лети

І бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Але відповідь, на жаль, невтішна: “забуті радощі, жалі”.

Завершується поезія оптимістично, і в цьому вся сутність Стусової поезії. Ба­жання жити, жити одним життям з Вітчизною виявляється сильнішим за все:

О земле втрачена, явися…

І душу порятуй мені.

Та є у Стуса й інша Україна: “зрадлива, зраджена Вітчизна”, “нестерпна рідна чужина”, “храм, зазналий скверни”, “царство німоти”, “країна мертвих”. Проте виникають такі образи не від нелюбові чи байдужості, а навпаки, від любові, ве­ликого бажання бачити свою рідну землю вільною, незалежною та щасливою.

Сьогодні від кожного з нас залежить, чи буде вона такою. Чи проросте оте зерно любові, що посіяв у рідній борозні поет? Чи не перетворяться слова лю­бові до рідної землі на звичайну банальність?

Сподіваюся, що ми, нове покоління українців, не тільки промовимо своє вагоме слово, а й учинками доводитимемо свою любов до Батьківщини.

І тоді рідна неня всміхнеться,

Безталання залишить позаду.

Кожен син і дочка схаменеться

Й родовід свій прадавній не зрадить.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Любов до рідної землі у творах В. Стуса

Categories: Шкільні твори