“Люби свій край, Всю душу солов’їну І серця жар йому віддай”

Рідна земля для кожної людини с найдорожчою і найсвятішою. Саме рідна земля давала поетам натхнення й віру в завтрашній день, в неї прохали вони мужності й Сили, щоб творити “пісні солов’їні”. Ніжне почуття до рідної землі бентежило й видатного українського поета Володимира Сосюру:

Є любов до сестри, і до матері, і до дружини.

Є багато любові, та найдужча й найвища з усіх,

Непогасна, як вічність, до тебе – моя Україно,

Що зростила мене в голубому розгоні доріг.

“Люблю України кохане небо”, – писав поет. Його чиста

блакить над золотавим морем пшениці – ідеал душі людської, символ єдності, гармонії всього прекрасного, що тільки може бути на нашій землі. Від нього українці завжди чекали Божого благословення, просили вільного і щасливого життя на своїй землі.

Рідний край вони любили щиро і віддано – “і в щастя мить, і у негоду”, хоча іноді і не вистачало сили, щоб оборонити його від численних ворогів. Але попри всі нещастя, які зазнавала Україна, наші предки вберегли мову свою, культуру і рідну землю.

Ми благословляємо “той день і час, коли прослалась килимами земля, яку сходив Тарас малими босими ногами…” . На її прекрасних “голубих полях” і “степів широчині бездонній” зросло багато чудових митців, які творили задля свого народу, збагачуючи скарбницю української культури. У тій скарбниці знайдемо і “гарячу душу Кобзаря”, і “Енеїди” владний сміх”, і “молоток “Каменяра”, і “струни Лисенка живії”. Усіх цих видатних українців об’єднувала думка про незламність духу нашого народу, про його незнищенність:

Ні! Сили на землі нема

І сили на землі не буде,

Щоб потягти нас до ярма,

Щоб потоптати наші груди…

Максим Рильський і Володимир Сосюра писали в ті часи, коли ставлення до української мови і культури було зневажливим, у часи ідеологічного терору. Але митці все одне прагнули нагадати народові, хто він с і для чого живе. Поезії “Мова” та “Любіть Україну” ішли разом тернистим шляхом до серця читача – обидві палкі і променисті, сповнені прекрасних патріотичних почуттів.

Україні присвятили і свою творчість, і навіть власне життя митці “розстріляного відродження” і за це “пішли у небуття, як дим”. Про своїх побратимів з великим душевним болем Володимир Сосюра написав хвилюючу поему “Розстріляне безсмертя”.

Страшний пройшли ми, друзі, час,

Гак, як живі вони між нас

І будуть жити на горе кату!

Безсмертя ж бо не розстріляти!

Українські митці завжди вірили в майбутнє, в щасливу днину, в невмирущість духу народу та України.





“Люби свій край, Всю душу солов’їну І серця жар йому віддай”

Categories: Твори на різні теми