Михайло Юрійович Лєрмонтов – самобутній, яскравий, талановитий поет, що зумів залишити помітний слід у російській класичній літературі. Його поезія багатогранна й прекрасна, у ній Михайло Юрійович відбив свою заколотну, палку, що вічно прагне вгору душу
Хто може, океан похмурий,
Твої розвідати таємниці?
Хто Юрбі моєї розповість думи?
Я – або Бог – або ніхто!
Про що б не писав поет, все розкриває геніальність і неординарність його особистості. Навколишній світ, його всесвітні масштаби Лєрмонтов сприймає як родинну стихію. Він філософськи порівнює себе із природою, бачить у ній єдиного друга, безмовного й холодного, що прийняв поета у свої обійми, але не вйого, що утішив. І тому лише ще пронзительнее й сумніше звучать вірші М. Ю. Лєрмонтова, що відбивають красу цього безсловесного миру, байдужого до страждань і туги:
Ночувала хмаринка золота
На груди стрімчака-велетня;
Ранком у шлях вона умчалася рано,
По лазурі весело граючи
Природа у віршах М. Ю. Лєрмонтова правдиво й точно відбиває внутрішній мир поета, його тугу й самітність, невміння до кінця злитися з навколишнім світом
На півночі дикому коштує самотньо
На голій вершині сосна
И дрімає гойдаючись, і снігом сипучим
Одягнена, як ризою, вона
И сниться їй усе, що в пустелі далекої –
У тім краї, де сонця схід,
Одна й смутна на стрімчаку пальному
Прекрасна пальма росте
Не богоизбранничество й гордість пронизують поезію Лєрмонтова, а справжня туга за рідною душею, який можна було б довіритися до кінця, відкрити своє серце й душу й у відповідь почути таємне визнання. Але про таке щастя поетові залишається тільки мріяти. Взаєморозуміння немає й не може бути в холодному й байдужому світі. Прекрасне, високе, але байдуже небо не хоче слухати поетові, його піднесеній і захопленій душі
Але цей степ любові моєї далекий;
Але цей сніг летучий сріблистий
И для країни порочної – занадто чистий
Не веселить мені серце ніколи.
Туга самітності й нерозуміння звучить у кожному рядку поета. Правда, він зумів і страждання вилити в такі словесні скарби, що завмирає дух, коли перечитуєш його лірикові. Це божественний дарунок, що Лєрмонтов зумів зберегти й донести до своїх читачів. Поет знав своє високе предназначенье й не обманулся в очікуваннях, не розтратив його в порожній світській балаканині
У розумі своєму я створив мир інший
И образів інших существованье;
Я ланцюгом їх зв’язав між собою,
Я дав їм вид, але не дав имназванья.
Вічним гімном красі звучать вірші М. Ю. Лєрмонтова, майстри літературної мови, що раскрили у своїй ліриці самі таємні, інтимні сторони душі людини; що сумели розповісти про цьому прекрасним і звучним складом. Його вірші не просто гарні, вони філософськи глибокі, відкривають сутність буття, доцільність усього що відбувається, просто й мудро визначають місце людини у Вселеної
По синіх хвилях океану.
Лише зірки блиснуть внебесах.
Корабель самотній несеться.
Несеться на всіх вітрилах
Поезія Лєрмонтова патріотична, тому що відкриває красу рідної природи, необхідність людині бачити й сприймати речі такими, які вони є
Люблю вітчизну я, але странною любов’ю!
Не переможе її розум мій
Ні слава, куплена кров’ю,
Ні повний гордої довіри спокій…
Михайло Юрійович Лєрмонтов був і залишається моїм улюбленим поетом. Читаючи його вірші, я знаходжу відповіді на багато питань, що хвилюють мене. Недарма він пророчо писав:
У душі моєї, як в океані.
Надій розбитих вантаж лежить…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Літературний аналіз поэзий по ліриці Лєрмонтова
Categories: Твори з літератури