Ліричне відображення образів героїв у повістях Катаєва

Ліричний герой фактично з’єднує собою дві протилежні філософські концепції, втілені Буніним і Маяковським. Він і рівняється на Буніна, і всім серцем прагне до Маяковського, відчуваючи, як це страшно – жити на розрив аорти. Разом з тим, незважаючи на внутрішню контрастність, і Бунін, і Маяковський, кожен по-своєму, висловлюють магічне могутність поезії, здатної створювати нову реальність – реальність художню, над якою не владні ні історичні потрясіння, ні сліпа сила часу. Цей мотив втілений Катаєвим в самій стилістичної тканини Трави

забуття, в якій численні цитати з віршів не менш значущі для ліричного героя, ніж реальні події, з ним і навколо нього відбувалися. Нерідко ці цитати навіть затьмарюють реальність, а то і підпорядковують її собі в просторі пам’яті.

По суті, саме в суб’єктивній пам’яті ліричного героя демонстративно знімається суперечність між Буніним і Маяковським.

У той же час ліричний герой мучиться почуттям невиконаного обов’язку, бо він не зумів жити за ідеальним законам революції – за принципом Час, вперед!. Він називає себе грішним сином століття. Образ сина століття, що виник у російській класиці XІX століття з негативною конотацією покорствует обставинами, в радянській літературі був відновлений – з протилежного семантикою – у Юрія Олеші в Заздрості зацькований поет Микола Кавалеров кидав виклик радянському функціонерові: Чи означає це, що я поганий син століття, а ви – хороший?

Пізніше поняття син століття із значенням повинності було активно використано В. Луговским в поемі Середина століття, яка була популярна в період відлиги. У Катаєва мотив сина століття збирає в собі всі три смислових грані. Але головна з них – син століття в боргу перед своїм великим часом, перед революцією.

Тема поетичного існування як засобу подолання смерті висувається на перше місце у романі Катаєва Алмазний мій вінець, тут вона стає домінантою всієї поетичної системи. Герої Алмазного вінця – поети: порода людей, позначених божественним даром жити тільки уявою. Граючи з читачем, дещо навіть дратуючи його, Катаєв зображує знаменитих і легендарних поетів і прозаїків під прозорими псевдонімами.

Ліберальну критику вкрай обурило знижене і фривольне зображення класиків радянської літератури. Дійсно, Катаєв вибирає сцени та епізоди, де ці класики виглядають не дуже классично. Наприклад, є сцена, коли король і мулат б’ються в редакції журналу Червона новина, а редактор Воронский сидить у своєму кабінеті, з сумом обхопивши голову руками, і робить вигляд, що нічого не помічає, хоча з’ясовували відносини два знаменитих поета країни.

Або птахолов., Який прославився романтичними віршами про контрабандистів, Виявляється, всупереч легенді жахливо боявся моря і намагався не підходити до нього ближче, ніж на двадцять кроків. Я вже не кажу про купання в морі: це виключалося.

Так, тут до величі дуже далеко. Але саме ці бузотера, хулігани, п’янички, недотепи, обшарпанці, саме вони творили велику нову реальність, кожен з них мав здатність створювати силою своєї творчої уяви нові світи. Причому вони нерідко суперничали з самою природою: з допомогою уяви вони могли надаватися там, де ніколи не ступали, і могли прозирати те, чого ніколи не бачили на власні очі.

Так, герой Катаєва розповідає про те, як під час подорожі в Італію він опинився біля входу в печеру Діоніса і раптом дізнався в ньому ті самі, описані в юнацькому вірші свого друга-птахолова бірюзові гроти, куди бог Діоніс йшов вичавлювати золотий виноград”. Принцип пріоритету поезії перед реальністю, який наочно видно в цьому епізоді, визначає філософську концепцію роману Алмазний мій вінець. Поети у Катаєва вступають у змагання з самою природою, якщо завгодно, із самим Богом. Вони, як боги, творятпоэтическуюреальность, і це настільки жива, настільки щільна реальність, що вона буквально заповнює собою весь світ.

Ось чому, до речі, питома вага поетичних цитат в Алмазному вінці досягає максимуму.

Катаєв обрамлює весь роман Алмазний мій вінець чисто модерністським міфом про творчість як про стрибок з часу у вічність. Він розповідає про божевільний скульптора Брунсвіку, який шукав вічний матеріал, щоб з нього виліпити не піддані влади часу статуї. І завершується роман тим, що Брунсвік вирішив сфотографувати всіх поетів, сучасників, друзів ліричного героя в скульптурах свого парку-музею. У фіналі Катаєв описує ці скульптури.

Тут будуть і хлопчик-переросток – це Командор в юності, і лускунчик в зареснічной країні, і іншої акмеист, клишоногий, з перебитим коліном і культяпкой відрубаною кисті, і маленький син водопровідника, і штабс-капітан… Тут, звичайно, будуть і конармеец, і синьоокий, і королевич, і птахолов, і зоряно-білі фігури брата і друга. Тут буде чекати свою останню любов на греблі переделкінского ставка мулат. І тут же знаходить своє заспокоєння сам ліричний герой Алмазного вінця”. Цей фінал викликав шквал критичних закидів: як же, щасливий пристосуванець приписав себе до сонму великих мучеників!

Але тут мова йде не про В. П. Катаєва, героя соціалістичної праці, лауреата сталінських і державних премій, і т. д., і т. п., а про його ліричного героя, поета. Мова, по суті, йде про поетичної природі людини: якщо в ньому є творче начало, якщо він здатний уявляти, фантазувати, якщо він вміє творити нову, іншу реальність, вона неминуче стає поетом. Отже, найголовніше, що робить людину безсмертною – це поетичне стан душі, творче ставлення до життя і до світу.

Але знову-таки, як це важко, як це страшно, якщо поетичне стан народжується тільки з усвідомлення трагедії існування.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Ліричне відображення образів героїв у повістях Катаєва

Categories: Твори з літератури