Кінець XІX-початок XX ст. в європейській культурі позначився складним процесом пошуків нових форм, ідей та естетичних основ відтворення життя в мистецтві. Прикметними рисами цієї доби стають тривога і драматизм, руйнування старих і створення нових форм мистецтва, нового світовідчуття. Адекватними формами осягнення дійсності тепер визнаються музика, поезія, творче осяяння; пріоритетне значення відводилося яскравій індивідуальності митця, що зумовлювало появу нового типу естетичної свідомості, закладення основ модернізму та авангардизму.
Цей рух виявив себе ще в другій половині XІX ст. у французькій поезії – творчості ПІ. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, а потім швидко закоренився в літературно-художніх осередках “Молодої Бельгії”, “Молодої Польщі” та творчості російських письменників “срібного віку”.Творча генерація молодих українських письменників початку XX ст. не тільки поривалася до свіжих, прогресивних європейських віянь, але й намагалася повернути вітчизняному мистецтву його іманентні риси, остерігаючись застою, глухих кутів і хуторянства в національному письменстві. Вони вимагали докорінного перевороту у культурі, оновлення людини і літератури відповідно до невідворотної динаміки історичного розвитку цивілізації.
Саме цей головний тонус, тонус активного сприйняття життя й активного ставлення до нього проймає всю творчу істоту самобутніх представників цієї генерації: М. Семенка. М. Хвильового, Ю. Яновського, Є. Плужнина, М. Йогансена, Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинку, В. Сосюру, П. Тичину, Т. Осьмачку, Є. Маланюка та багатьох інших.
Носієм нових ідей в українській культурі стає Михайло Семенко. Поет теоретично обгрунтовував принципи авангардного мистецтва у своїх маніфестах “Сам”, “Кверо-футуризм” та журналах “Семафор у майбутнє”, “Катафалк мистецтва”, “Бумеранг” та ін. Ці маніфести спрямовувались проти будь-якого культу в мистецтві, а також проти мистецтва провінційного, хуторянського. М. Семенко виступав за руйнування “старого мистецтва” на рівні форми і змісту. Тяжіння до експериментаторства, створення ускладнених художніх форм, схильність до розірваних асоціацій, що проголошувало тенденцію до елітарного мистецтва, – усе це втілилося в збірках письменника “П’єро задається”, “П’єро кохає”, “П’єро мертвопетлює”.
М. Семенко був “фігурою доби”. Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили – так утворились літературні угруповання “Фламінго”, “Космос”, “Аспанфут”, “Нова Генерація”, учасники яких втілювали у власній творчості принципи кверота панфутуризму: дикої і гарячої свободи, розкутості, глибини емоційності, оголеної відвертості, звільнення життєвої енергії. Центральною постаттю літературного процесу 20-х років, епіцентром боротьби за національне відродження був Микола Хвильовий. Саме з його ім’ям пов’язана скандально відома літературна дискусія 1925-1928 років про шляхи розвитку української культури. Хвильовий виступає проти засилля масовізму, проти “баналізації мистецтва”, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної і державної політики.
Він жадав активного романтизму, “романтики вітаїзму”, що був для нього синтезом “нового споглядання, нового світовідчуття, нових складних вібрацій”. Активний романтизм не зв’язує митця жодною мертвою догмою – ні щодо форми, ні щодо теми, ні щодо жанру. Хвильовий та його послідовники розуміли, що єдність їхнього стилю, як вияв світовідчування новітнього українства, визначається не формою, темою або жанром, а вищими загальними законами, які випливають із тих виняткових умов буття і свідомості української нації, які формують її силу та визначають місце та роль на найближче майбутнє.
Тому і висували вони гасла орієнтації української культури на Європу не як географічну, а як психологічну категорію. “Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона”. Тобто Хвильовий, як і Семенко, виступав за елітарне мистецтво, мистецтво як “засіб пізнання життя”, мистецтво глибокої думки і складної образності. Адже активний романтизм мав бути спадкоємцем усіх стильових мистецьких надбань минулого у філософсько-мистецькому синтезі і новій якості.
Однак з бігом часу виявилася незаперечна істина, що всі сподівання на відродження української нації на грунті нових грандіозних ідей були марними, а наш народ у перспективі мав лише тюрми, примусові табори і масовий голод. Величну духовну експансію гуманістичного досвіду усього людства було насильно припинено. Всі адепти бадьоро-радісного світовідчуття й оптимістичного відродження національних ідей були або морально, або фізично знищені на початку 30-х років. їх імена залишилися в історії як імена представників “розстріляного відродження”.
Саме вони у своїх розмаїтих стильових шуканнях та експериментаторських проектах відбивали дух революційного романтизму доби – доби великого виклику історії та свавільної перебудови світу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Ідейно-естетичні пошуки українських письменників “Розстріляного відродження”
Categories: Твори з літератури