Формування нової людини в епоху громадянської війни

Тема роману “Розгром” – зображення громадянської війни на Далекому Сході, показ важкої боротьби червоних партизанів проти білогвардійців і японців. Ідею добутку дуже вдало сформулював сам Фадєєв у статті “Мій літературний досвід – починаючому авторові” : “Які основні думки роману? Перша й основна думка: у громадянській війні відбувається відбір людського матеріалу, все вороже змітається революцією, все нездатне до теперішньої революційної боротьби відсівається, все сьогодення загартовується, росте, розвивається в цій боротьбі.

Відбувається величенна переробка людей Ця переробка відбувається успішно тому, що революцією керують передові представники робітничого класу – комуністи…”. Відповідно до цього авторського формулювання у романі представлені три головних герої: Мечик, Іван Морозов, або попросту Морозка, і Левинсон. Довгий час головним героєм роману критики вважали Левинсона, але якщо визнати, що ідея роману – формування нового людини в революційній боротьбі, те самим головним героєм, якщо так можна сказати, без сумніву, буде Морозка.

Саме “історія душі” Морозки зажадала включення цілої серії епізодів: дванадцять із сімнадцяти глав так чи інакше пов’язані з послідовним зображенням змін, які назрівають у почуттях і думках колишнього шахтаря, сприяють його духовному росту. За два-три місяці, описувані в добутку, Морозка міняється дуже серйозно. А образ Левинсона не підтверджує авторське формулювання ідеї роману.

Незначні зміни, що відбуваються в ньому за час дії роману, не стосуються суті його характеру: він стає лише більше простим і відкритим у спілкуванні з людьми. Левинсон уже на перших сторінках добутку цілком сформувався, сильна, вольова людина, переконана комуніст і залишається таким до кінця оповідання.

Образ Морозки розкривається письменником через портрет, передісторію, учинки, внутрішні монологи, “діалектикові душі”, нарешті, через порівняння Смечиком. В “Розгромі” багато разів Фадєєв використовує той самий художній прийом: спочатку показати зовнішній вигляд, а потім внутрішню сутність героя. Наприклад, зовні Мечик – чистенький, романтично настроєний юнак, що, залишивши упоряджене міське життя, добровільно відправився в партизанський загін.

Але його поводження демонструє крайній егоїзм, тому наприкінці роману він запросто віддає партизанів, що їдуть за ним.

А за що йому віддавати своє єдине життя? За цих некультурних мужиків, які зовсім не схожі на романтичних народних месників? Адже вони так і не оцінили його геройства, а навпаки, змусили його, як усіх, виконувати чорну роботу, дали стару, хвору кобилу й погану зброю. Двадцатисемилетний Морозка на початку роману з’являється перед читачем зледащілим ординарцем, непутящим бузотером, легковажним гулякою, але за цією розбовтаною зовнішністю ховається совісна душа, що не дозволяє Іванові спокійно спостерігати, як гине незнайомий парубійко в короткому міському пиджачке із загону Шалдиби.

Морозка, сам ризикуючи життям, рятує цього юнака.

І в минулого, дореволюційної, життя внутрішнє почуття порядності не дозволяло Морозке “переступити моральний закон”. Під час страйку на шахті його посадили в поліцейську ділянку. Жандарми сподівалися, що він злякається й назве імена керівників страйку, але він, розповівши сусідам по камері незліченне число непристойних анекдотів, так і “не видав призвідників” . Автор показує погані вчинки головного героя й пояснює їхніми обставинами його колишнього життя, середовищем, де він ріс і виховувався, а вірніше, зовсім не виховувався. Морозка був самим звичайним хлопцем і “не шукав нових доріг, а йшов старими, уже вивіреними тропами” : син шахтаря, він катав вагонетку із дванадцяти років, матерно лаявся, пив Горелку, обчищав чужі баштани, у покладений час потрапив в армію, де не ховався за чужі спини.

Незважаючи на свою важку й у загальному нещасливе життя, воно зберіг життєрадісну невгамовність. Молодецтво буквально кипить у ньому. Адже не з користі забрався він, як хлопчисько, на баштан сільського голови Рябца – він зовсім щиро думав, що нарвати чужих динь – це не злодійство, а сущі дрібниці.

У госпіталі, куди він привіз лист Левинсона, він теж улаштував невеликий переполох – “увірвався з тайги з вереском і гиком, вздибливая жеребця й кричачи щось безглузде” . Зробив він це від надлишку життєвих сил і просто “для сміху” . Таким чином, Фадєєв показує, що в характері Івана намішано багато й гарного, і поганого: він “усе робило нерозважно: життя здавалася йому простий, немудрящей, як кругленький муромський огірок із сучанских баштанів” . Поворотними в житті героя стають дві події. По-перше, загальні збори, на якому розбирається його потворний учинок – крадіжка динь. Тільки подивившись в осудливі очі партизанів, він починає усвідомлювати вагу своєї провини А коли Дубов сказав, що Морозка ганьбить “вугільне плем’я” , і запропонував вигнати його із загону, Іван не на жарт злякався.

Він не міг навіть представити своє життя без товаришів, без загону й сбивчиво пояснив це: “Так я кров віддам по жилці за кожного, а то щоб ганьба або як…” . І партизани повірили йому, навіть Дубов дивився “без усякого гніву, любовно й глумливо” . По-друге, Морозку зненацька потрясло, що Варячи закохалася Вмечика. Іван, як зауважує автор, ніколи не помилявся щодо вірності своєї дружини, але дивився на її зради спокійно тому, можетбить, що почував: черговий шанувальник не торкається серць Вари. Але, довідавшись про роман Вари з Мечиком, він відчув тугу й самітність.

Недарма йому по дорозі назад з госпіталю впала в око самотня ворона, що примостилася унило, по-сиротски на кривому стозі: “Тепер він відчув, що Варячи зовсім не так байдужна йому, як це здавалося раніше”, “що Варячи була найбільш близьким йому людиною” . Сумна ворона на стозі стане психологічним знаком-символом туги, що охопила Морозку, і ще не раз згадається героєві, коли йому буде смутно й самотньо. Після цих потрясінь за короткий строк Морозка проходить важку школу самодисципліни й духовного дорослішання. Свідченням тому може служити сцена на переправі.

Налякані дезертирами селяни кинулися до порома, перед яким створилася неуявна товкотнеча. Морозка, потрапивши в це сум’яття, хотів було по старій звичці попугать людей, але чомусь роздумав і, зіскочивши з коня, прийнявся заспокоювати юрбу. Він швидко навів порядок, і йому було приємно почувати “себе більшою, відповідальною людиною” .

Раніше, коли на героя знаходила туга, він запивав. Тепер він перший раз у житті боровся з бажанням напитися, тепер він боявся втратити дружбу Дубова й Гончаренко, що став дуже цінуватися Мало того, герой, гостро переживаючи зраду Вари, починає замислюватися над сенсом життя, до чого раніше його думки ніколи не доходили: “Морозка почував себе обманутим у колишнім своєму житті. Він не сумнівався більше в тім, що все його життя від самих пелюшок, вся ця важка гульня й робота, кров і бешкетництво – це не радість, ні, а безпросвітна каторжна праця, який ніхто не оцінив і не оцінить” . Він починає уважно придивлятися до оточуючих людей і виявляє, що Гончаренко – “вартий мужик”, “не пустослов, не дозвільний” . Для Морозки мінер стає зразком людини “осмисленого й здорового життя” – у загоні Гончаренко говорить рідко, але розумно, завжди точно й правильно діє в бої.

Завдяки спілкуванню з мінером Морозка починає думати, що й сам він прилучився до правильного життя. Так у ньому прокидається почуття власного достоїнства, тверда, як у Гончаренко, упевненість у собі. Однак було б наївно думати, що в реальному житті за два-три місяці людин може кардинально змінитися Тому Фадєєв зображує потворний запій Морозки після смерті вірного коня Ведмедика.

Для письменника важливо не те, що головний герой, як не намагався, зірвався-таки з “правильної лінії”, а те, що Іван почуває після цього загулу.

Якщо раніше в подібній ситуації він не випробовував ніяких каяттів совісті, то тепер його охопив жах від того, що подумають Гончаренко й Левинсон про його дебош. Ці щиросердечні борошна свідчать, що в Морозке дійсно відбуваються зміни, а причина тому – його власна чуйна совість і вплив теперішніх, серйозних друзів, яких він зустрів і довідався в партизанському загоні. Тому цілком природно сприймається останній учинок Морозки – сигнал про засідку, що коштував головному героєві життя.





Формування нової людини в епоху громадянської війни

Categories: Твори з літератури