Етюд. Краса поетичного слова

Багатьом людям подарував Шевченко цілющий промінь поезії. Його іскра завжди освітлює найзаповітніший куточок серця – куточок прекрасного. Люди не в змозі забути прекрасних рядків Шевченка, звернених до сучасника: Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою

По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити… Життя іде розміреним кроком назустріч сонцю. І здавалося б, для чого людям поезія, коли в них є сніг і гори, дощ і зірки, сонце і хліб. Але ж без поезії гори перетворяться просто в кам’яні нагромадження, а сонце в небесне світило, яке випромінює тепло, дощ – у неприємну воду і калюжі. Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна Козаченко:

А дощ не плаче – дощ сміється, А дощ не сміється – співа, І пророста з земного серця Зеленим пагінням трава.

А дощ танцює по бруньках, І бруньки лускають від сміху, І листячко дощу на втіху Тремтить-сміється на гілках. Уявляєш відразу радісну картину весняного пробудження природи, яка спрагло ловить краплі дощу, п’є цілющий сік неба.

Ось для чого поезія в нашому житті.





Етюд. Краса поетичного слова

Categories: Твори з літератури