Двобій добра і зла у трагедії Йоганна Вольфганга Гете “Фауст”

Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедію “Фауст”, над якою працював понад 60 років. Образ великого шукача істини хвилював його все життя. У трагедії він показав двобій добра і зла як рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті?

Людина нещасна, вічно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, – іскра Божа. Герой його трагедії, скептик і насмішник Мефістофель каже, що світ людини побудований погано: “Там

безпросвітна темрява і Людині бідній так погано”. Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама Людина. У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з головних ідей. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, в зіткненні ідей – істина.

Поет нам постійно нагадує про це. Два герої трагедії – Фауст і Мефістофель – наочно нам демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного. Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування.

Але він не може знищити основне – життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину ідею.

Гете не завжди стоїть за Фауста і проти Мефістофеля. Часто він мудро визнає правильність думок і вчинків. У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Фауст – незадоволений, “діяльний геній”, пристрасний, готовий палко кохати й ненавидіти, він здібний робити трагічні помилки. Натура гаряча і енергійна, він дуже чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний і завжди безкорисний, чуйний, людяний.

Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до істини. Фауст – це жага осягання, вулканічна енергія пізнання.

Фауст і Мефістофель – два антиподи. Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься “за межі”, другий знає, що там немає нічого, там пустота, і Мефістофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання як на пустощі, примхи, і весело ним потакає – адже у нього, Мефістофе ля, договір із самим Богом. Мефістофель урівноважений, пристрасті і сумніви не хвилюють його. Він дивиться на світ без ненависті і любові, він зневажає його. У його колючих репліках багато сумної правди.

Це не тип злодія. Він знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього – духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом і зневіреної в доброму початку світу.

Мефістофель не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона – вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється над людиною, яка з усією своєю нікчемністю намагається щось виправити у світі. Для нього це втіха, і він сміється. Сміх цей поблажливий.

Мефістофель навіть жаліє людину, думаючи, що джерело всіх його страждань – то сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, недосяжна, як зрозуміло це йому, Мефістофелю. Мефістофель розумний. Скільки іронії, знущання над удаваною вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, який сплутав його з Фаустом!

Теорія, мій друже, суха, Та зеленіє життя древо. Прочитавши трагедію “Фауст”, можна зробити висновок, що світ тримається на протистоянні творчого духу і духу заперечення і руйнації, сумніву і зневіри.





Двобій добра і зла у трагедії Йоганна Вольфганга Гете “Фауст”

Categories: Твори з літератури