Дух непокори, дух свободи в поемі М. Вороного “Євшан-зілля”

Про це святе почуття людини і йде мова в одному з найпатріотичніших творів – поемі М. Вороного “Євшан-зілля” . В основу сюжету покладено легенду з літопису про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, оточивши “його почтом і розкошами догідно”. З часом юнак, кохаючись у розкошах, почав забувати рідний степ, а “край чужий, чужі звичай як за рідні уважати”. Переродилося, зчерствіло його серце, забув він і привольне життя, і рідного батька, і родину, і мову, і чари пісень вільного народу.

Посланець від батька співає пісню його краю. Але ніщо не вражало юнацьке серце: Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..

Здавалось, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий гінець виймає з-за пазухи жменьку сухого зілля зі степу – євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: “Рідний степ – широкий, вільний” “раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!..” Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю і жадана мить: “воля, воленька кохана!”

Ніщо тепер не в силі зупинити юнака:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати) – вихопилися з його уст віщі слова, і він, “оминаючи сторожу”, крадькома простує “в рідний степ, у край веселий”. Найдорожче для сина, найдорожче для людини – її рідна земля і воля в ріднім краю.

Але ця поетична розповідь викликала в свій час цілу зливу несправедливого осуду. Один із вірнопідданих “патріотів” у своєму доносі, написаному в органи ДПУ, так і пояснював: І “У великому вірші “Євшан-зілля” Вороний проповідує зраду І в ім’я націоналістичних ідей, тобто вже приблизно в 1917-1118 рр. він проповідує ту зброю, якою зараз користуються З українські націонал-фашисти…” Чи не ця оцінка не дозволила включити поему “Євшан-зілля” у видання творів 1959 року, і про неї не можна було згадувати в позитивному плані і до нашого часу. Поема написана на основі літописної розповіді.

До цієї теми зверталися й інші поети, проте л найвищого звучання здобула вона у творі М. Вороного. Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів – звучать останні рядки поеми:

Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?

Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм “тієї сили, духу, що зрива на ноги”, що веде до боротьби проти рабства? Немає тієї сили, що пробудить почут – і тя національної гідності, немає і кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”, будили приспану гордість. Ось чому тепер “манівцями ми блукаємо без дороги!” І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, Що на певний шлях направить, Шлях у край свій повороту?!

Більшість творів М. Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того привороту, тих ліків, які зможуть повернути синів до рідного лона. Глибоко патріотична поема викликала невдоволення лише у тих, хто зрадив інтереси свого народу, хто став виконавцем чужих ідей, рабом, чужинцем на рідній землі, перевертнем, манкуртом. Завершуючи тему патріотизму в творчості М. Вороного, прочитаємо в класі його вірші “На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському”, “Краю мій рідний”, “Привид”, “Тк не моя”.

У них – глибинне проникнення в сутність буття українського народу, його трагічної історії; героїчних подвигів і мук. У них – поетичне відтворення долі народу, віра у його кращу будучину, у відродження слави України.





Дух непокори, дух свободи в поемі М. Вороного “Євшан-зілля”

Categories: Твори з літератури