Дівчина з легенди Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш.
Це – пісня. Це – душа. / Л. Костенко / Скільки їх, талановитих, відданих українському народові, дівчат народила Україна!
Вдячний їм наш, щедрий на мудре слово народ, оспі-вав у піснях, думах, легендах. А найталановитіші поети, письменники опоетизували їхню неповторну долю у своїх творах. Тож захоплює у свої обійми міцно, щиро і щедро поезія неповторної Ліни Костенко. А особливо її роман “Маруся Чурай” захоплює один раз і назавжди, бо Ліна Костенко, тільки-но розпочавши розповідь у романі, запрошує нас у вир пристрастей, де Іван любив Марусю, а Маруся – Гриця, де на історичному тлі розгортаються, дійсно, безсмертні, вічні події і проблеми життєві, які з особливою мудрістю і майстерністю вирі-шує талановитий митець. Маруся.
Дівчина з легенди чи історична постать? До цього часу достовірних доказів так і немає. Але в народі розповідають, переспівують долю цієї дівчини, що мала незвичайний голос і здібності створювати і співати пісні, але ж і життя її незвичайне! Чуйна душа Ліни Костенко не могла бути байдужою до цього, а тому ми пізнаємо через долю героїні роману неповторну долю поетеси, її доби. “Маруся Чурай” – це справжній історичний роман з легендарною героїнею, з трагічним і водночас піднесено-величним відчуттям історичної доби, ім’я якій Хмельниччина, доби змагань, духовної звитяги всього народу.
На нас дивиться історія змалку чувана, у юності романтизована, у зрілості відлита в бронзу усвідомленням необхідності пізнати її у всіх подробицях. Завдячуючи високій майстерності авторки, ми протягом усього роману бачимо, як вправно вплітає вона долю Марусі Чурай у долю історичну нашого народу. Думи, які виринають у пам’яті Марусі, нею ж сприймаються, як власна біографія.
Адже кобзар співав про страту “орлика Чурая”, про батька, який “…пішов у смерть – і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є”. Ліні Костенко вдалося створити пряму проекцію долі батька на долю страдниці Марусі. Піснярка шукає і знаходить у собі сили вистояти. А переспів оскарження, викладений в гетьманському універсалі, привезений Іваном Іскрою у трагічні хвилини вироку – страти Марусі Чурай, свідчить, що: Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, – то це ж не що, а пісню задушить! Виявляється, що захищати свою людську гідність Марусі було надзвичайно, неймовірно важко, та все одно легше, ніж беззахисне жіноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорніший антипод кохання – не смерть, а зрада. В чому “хвороба” Гриця?
Ліна Костенко – тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедію Марусі через подробиці психологічних характеристик усіх персонажів, намагається розплутати генетичний код двох родів – Чураїв і Бобренків. Розв’язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила і звела на ніщо двох таких могутніх козаків – батька і сина. Соціальні коріння, робить авторка висновок, належать до вічних, як любов і смерть. І сьогодні, коли настав час великих зрушень, міграція населення призвела до набуття нових гнізд на нових місцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ванній хвилює більше від блакиті неба, пафос Ліни Костенко звучить однозначно: не топіть свою безсмертну душу в багні споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:
Моя любов чолом торкалась неба, А Гриць ходив ногами по землі. Як і авторка, ми на боці Марусі, вона визнана невинною у смерті Гриця, вона перетліла душею, але у хвилини відчаю, всупереч усьому, твердила: “…невірного, брехливого, чужого, огидного, – а я ж його люблю!” І як голос самого серця: Хоч би мені хто жменьку землі з могили його приніс
Натертися проти серця… може б трохи полегшало… Мудрість жіночого серця підказала Л. Костенко кінцівку роману, драматичну і до болю реалістичну, що хоч криком кричи, та усвідомлюєш – правда! Прощання з Іваном, виступ Полтавського полку, і знову звучать невмирущі пісні Марусі, що линуть над корогвами, вершниками – висока хвиля звучання, і раптом – емоційно-ліричний зойк, жалісливе благання: Дівчата вчора берегом ішли, – та й заспівали “Ой не ходи, Грицю”. А я стояла…
Що ж мені кричати?.. Які мені сказати їм слова?.. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я іще жива. Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дівчина з легенди Маруся Чурай, якій судилося жити вічно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Дівчина з легенди
- Прометеєве слово
- Пошук ідеалів і проблема вибору в романі П. Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
Categories: Твори з літератури