Чим мені подобається творчість Остапа Вишні

Є такі твори, знайомство з якими викликає спокусу прочитати все чи хоча б якомога більше з написаного їх автором. Саме до таких належать “усмішки” Остапа Вишні. Вони дуже нагадують портрет письменника. Може, тому, що – “усмішки”. Бо добре привітне обличчя Павла Михайловича Губенка завжди пригадується мені із фотографій осяяним незмінною мудрою півурмішкою.

Про що б він не писав – писав, відчувається, з теплом і любов’ю. Власне, є у творчості Остапа Вишні і твори сатиричні, навіть гротескові. Проте в моїй свідомості чомусь

не вони є визначальними для його художнього світу, не вони сприймаються як візитка. Інші. Які? Ті, в яких розповідає про себе, свій рід, бо в них відчувається симпатична самоіронія, завжди властива розумній людині, а ще – тепле ставлення до людей, над маленькими вадами яких письменник добродушно посміюється.

Але найбільше мені до вподоби “мисливські вишневі усмішки” . Я із задоволенням прочитала кожну з них, незалежно від того, чи вимагала цього навчальна програма. На рівні сюжету – це ніби такі собі мисливські побрехеньки чи анекдоти. Тут тобі і “заєць”, що після пострілу з голосним нявкотом дряпається від підсліпуватого мисливця на телеграфний стовп; і уявний кабан-сікач, що врешті людським голосом просить добряче підпилого дядька злазити з дуба; і красень-лось, що, втомившись від полювання, радиться з таким же втомленим мисливцем ; і бенгальський тигр, який “страшенно лоскоту боїться”, через що його так і вполювати можна – лоскочучи, аби реготався, доки не знепритомніє. І вся ота, так би мовити, потенційна здобич – свійська. З нею розмовляють, радяться, жартують, нею милуються, і – що найпривабливіше – її не вбивають.

До речі, кажуть, що Павло Михайлович до спілки з Максимом Рильським справді вирушали на полювання не заради власне полювання, а щоб поспілкуватися з природою, намилуватися на тих живих істот які, замість бути убитими, ставали героями майбутніх творів Остапа Вишні. Чи так воно? Мені чомусь хочеться, щоби було так.

У цих творах, до речі, практично немає сцен смерті. Звірі й птахи щасливо її уникають, а горе-мисливці, щоб не дати себе на глум, купують на базарі в якогось дядька чи тітки ту ж куріпку чи зайця тощо. Отакі вони, на щастя, “кровожерні” – герої мисливських оповідок Вишні. Один із моїх улюблених кіногероїв, барон Мюнхгаузен у виконанні Олега Янковського, казав: “Серйозне обличчя – це ще не прикмета розуму. Всі дурниці у світі робилися саме з цим виразом.

Тому усміхайтесь, панове. Усміхайтесь!” Щось схоже, очевидно, мав на думці й Остап Вишня, навіть коли іронізував над сучасним йому літературним світом із його численними “ізмами” . Він ще й цим подобається мені. Тим, що йому якось не треба було прив’язуватися до жодного “ізму”, не розходилося в якусь поважну естетично-ідеологічну платформу, щоб бути собою, щирим і талановитим Остапом Вишнею, якого знали і любили, знаємо і любимо…





Чим мені подобається творчість Остапа Вишні

Categories: Шкільні твори