Війни міждержавні і громадянські, локальні і світові, справедливі і загарбницькі. Ще за печерних часів люди воювали за їжу, за зручнішу печеру, за жінку. Пізніше – за іншу здобич, за дорогоцінне каміння, перли і золото, за невільників.
Потім загарбували території заради корисних копалин, світового панування…
Різні часи, різні масштаби, різна зброя – та лишалася сутність. Адже так чи інакше, війна – це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері і вдови, зростають сиротами діти.
Плаче Ярославна “в Путивлі на валу, на брамі”, бо її ладо, князь Ігор повів дружину “на землю половецьку за землю Руську”.
Залишається вдовою Горпина Чурай, напівсиротою – її донька Маруся.
Багато горя несли війни. І хоч Україна загарбницьких воїн ніколи не вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав найближчих і найдорожчих. Згадайте розділ поеми І. Драча “Ніж у сонці” про божевільну матір, від горя якої навіть Врубелів “Демон” жахнувся. В хаті у неї сиділи собака, кіт і півень, яким вона підносила чарки, називаючи їх іменами синів.
Найбільшим лихом ХХ століття була для України, як і для багатьох інших країн світу Друга світова війна. Активну участь в ній взяли й письменники, воювали вони і словом, і зі зброєю в руках.
Це знову напад? З ворогом двобій?
Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій! –
Пише на початку війни П. Тичина.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів, –
Присягає М. Бажан у вірші “Клятва”, що став військовим гімном нарівні з російською піснею”Священная война”.
Я віддам свою кров, свою силу
І ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо зросла, –
Обіцяє А. Малишко, що називав себе сурмачем.
Але хіба вони виступали за війну? Християнська мораль закликає прощати, але хіба можна забути трагічні дні і роки голоду і похоронок та страшні криваві вбивства, жорстокість яких межувала з божевіллям?
Будь проклят той, хто
Зважиться забути,
Будь проклят той, хто
Скаже нам: “Прости!”
– від усього серця проголошує М. Бажан над Бабини Яром у Києві.
Для нас це вже історія. Але і сьогодні ця війна вривається часом у наше житя їржавими мінами і снарядами, що досі не втратили своєї зловісної сили.
Про це вірш Ліни Костенко “Пастораль ХХ століття”
Їх рвонуло навідлиг. І бризнуло
Кров’ю в багаття.
І несли їх діди, яким
Не хотілося жить…
Гарні діти були. Козацького
Доброго крою.
Коли зносили їх, навіть
Сонце упало ниць.
Та не останньою була Велика Вітчізняна – і сьогодні ще лунають вибухи і постріли. Скільки життів покладено в Афганістані, скільки скалічено душ! Придністров’я, Абхазія, Югославія, Чечня…
Найближче “вчора” і сьогодні.
І думаєш: “Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття…” Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!
Відкривши фантастичну силу атома, відомий вчений Ф. Жоліо-Кюрі справедливо застерігав: “Не можна припустити, щоб люди спрямували на своє власне знищення і сили ті сили природи, які вони зуміли відкрити і підкорити” .
І хочеться звернутися до усіх землян словами відомої пісні:
Убийте війну,
Прокляніте війну,
Люди Землі!
Чи був хоч один день, коли ніде на планеті не точилася війна?
- Іван Багряний – УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ-ЕМІГРАНТИ
- Кому потрібні казки: дітям чи дорослим? О. СТОРОЖЕНКО, Б. ЛЕПКИЙ, Л. КОСТЕНКО, Б. ХАРЧУК, Е. ГУЦАЛО, Л. ПОНОМАРЕНКО – ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА?”
Categories: Твори з літератури