Зображення безкорисного почуття кохання у повісті Олександра Купріна “Гранатовий браслет”

О. І. Купрін – один з останніх представників критичного реалізму в російській літературі. Головними особливостями творчості цього письменника є психологізм та реалістичне зображення побуту. Для нього характерна цікавість до “пересічної”, “інтимної”, “побутової” психології, у зображенні якої О. І. Купрін досяг надзвичайно високої художньої майстерності, що забезпечила йому видатне місце серед російських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. Усі згадані вище особливості яскраво проявляються і в його творі “Гранатовий

браслет”.

“Гранатовий браслет” – це поетичне оспівування кохання і водночас прихований протест проти заяложування цього почуття. Сюжет цього твору майже традиційний: ніби то цілком пересічна, бідна людина кохає дівчину з “вищого світу”, що потім стає княгинею. Але якість почуття головного героя, майстерно зображену автором, традиційною або пересічною аж ніяк не назвеш. Не випадково інший герой “Гранатового браслету”, генерал Аносов – речник ідей автора – каже: “Може бути, твій життєвий шлях, Вірочко, перетнуло саме таке кохання, про яке мріють жінки”, “Розумієш, таке кохання, для якого здійснити будь-який подвиг, віддати життя, піти на тортури, – зовсім не труд, а лише радість…”, “Кохання повинно бути трагедією. Найбільшою таємницею в світі!

Жодні життєві зручності та розрахунки і компроміси не повинні її торкатися”. Желтков підтверджує цю тезу і власним життям, і власною смертю. Його кохання безкорисне і самодостатнє.

Образ гранатового браслета водночас є і образом цього кохання: бідна людина віддає єдину коштовність, що має, старовинну річ, невідшліфовані гранати якої здатні спалахувати дивовижним вогнем. “Наче кров” – лякається Віра, коли бачить цю прикрасу вперше. Тобто цей браслет, як і його кохання, не має якоїсь зовнішньої витонченості, але ховає у собі надзвичайну силу і виразність. Але повернемося до сюжету. Желтков дарує найцінніше жінці, з якою навіть не розмовляв жодного разу – спілкування зводиться лише до листів, що їх він пише Вірі. За власним визначенням героя, його кохання “безнадійне і ввічливе”.

Він не сподівається на взаємність, не набридає, не шукає зустрічей, він не чекає навіть відповіді, не кажучи вже про якусь подяку. Він просто живе цим коханням. “Трапилося так, – пише він коханій у останньому листі, вже перед смертю, – що мене не цікавить в житті нічого, ні політика, ні наука, на філософія, ні турботи про майбутнє щастя людей, для мене усе життя міститься лише у Вас”. Він щасливий вже тим, що може кохати і дати коханій хоч щось. Для нього більше нічого не існує. Проте існує для інших: подарунок сприймається родиною героїні як щось обурливе, як скандал – її чоловік і брат ідуть до Желткова з’ясовувати стосунки, намагаються його залякати. Їхні розмірковування ниці та примітивні.

Та Желтков сам відчуває раптом, що у нього вистачить сили зустріти і погрози, і взагалі будь-що, він значно вищий морально за людей, що наївно вважають, що справжнє почуття можна знищити втручанням поліції. Сила його кохання настільки велика, що навіть князь якоїсь миті починає це розуміти: “… я відчуваю, – каже він, – що я присутній при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати” та “Хіба він винен у коханні, і хіба можна управляти таким почуттям, як кохання”. Навіть втративши все, Желтков має значно більше, ніж ті, у кого ніби щось є, але які не знали подібних почуттів. Звісно, його смерть трагічна – але навіть у ній відчувається щось світле й величне. Його останнє речення в листі – “Ваш до смерті і після смерті” – не порожні красиві слова.

Смерть ніби наближає його до коханої. Не випадково Віра виконує його прохання – слухає сонату – і починає розуміти, що повз неї пройшло велике кохання, єдине на тисячу років. Це не просто музика – це водночас і гімн коханню, більшому за окремі життя, і свого роду молитва.

Вірі здається, що вона чує його слова: “…В душі я кличу смерть, але у серці повний хвали тобі… І помираючи, я в скорботний час розставання з життям усе-таки співаю – слава тобі”, “І я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але навіки… Мені спати так солодко, солодко…” І життєствердним акордом звучать наприкінці твору її слова, вимовлені після закінчення сонати: “Він мене вибачив тепер. Усе добре”.

Так, добре, попри всю зовнішню трагічність. Кохання Желткова не зникло намарно – воно осяяло собою інші життя. Для самого О. І. Купріна ствердження значень душевних якостей людини було закликом до певних ідеалів. До яких? “Гранатовий браслет” не робить з цього таємниці – у даному випадку це ідеал світлого і чистого кохання, безкорисного й жертовного, але яке є і найбільшою з можливих винагород само собі.

Чи може існувати більше щастя, ніж зустріти в житті почуття, сильніше за саму смерть?!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Зображення безкорисного почуття кохання у повісті Олександра Купріна “Гранатовий браслет”

Categories: Твори з літератури