Я хочу розповісти вам про повість І. Падеріна “Не йдучи від себе”

Голос розбудженої, збудженої пам’яті письменника-фронтовика звучить тут наполегливо й сольно, часом сумно, звук, що пробивається звідкись здалеку, тривожного дзвона. Мудрість і мужність покоління, що вступило в смугу очікування неминучого, жадали від художника, – чия доля була обпалена війною, виконання обов’язку повідати про життя й про себе, оглянути поглядом навколишніх, оглянутися назад, вдивитися в далечінь. Письменник, по-моєму, чуйно почув і вловив цей рух часу.

Не перекроюючи й не спрощуючи минуле на свій лад і смак, не вганяючи

в мертві думи живу сучасність, автор повести розкриває нам духовний зміст життя свого покоління. І. Падерін показує натхненний образ людини із чистою совістю й високим внутрішнім достоїнством, зображуючи даровану йому долю – чесну й пряму, а характер – глибокий, сильний і прекрасний.

На частку Сергєєва, головного героя падеринских новел, випало щастя витримати всі випробування в роки війни. Однак чи гідна людина свого щастя сьогодні, зараз, через багато років після відгримілих залпів? От питання, якої письменник перевіряє героя-сучасника й усіх, хто його оточує. І. Падерін пильно вдивляється в їхній учинки, намагаючись зрозуміти, чому дуже багато хто в минулому начебто чесні й чисті люди стали дрібніти, роняти себе в очах дітей, спокушатися легкою наживою, ставати користолюбцями, а їм наслідують підлітки.

Читаючи повість, розумієш, що її автор зберігає в собі моральні ідеали й віру у високе призначення людини, зберігає совісне почуття провини й перед тими, хто не дожив, і за ті, хто дожив, але відступив від самого себе, хто зрадив пам’ять пр самому себе. Як трапилося таке, що й полковник Авланов, і колишній лікар медсанбату дивізії, і генеральний директор комбінату, у минулому бойовий генерал, змогли зрадити колишнього розвідника, героя війни не тільки в Сталінграді, а вже в мирні дні? Чим пояснити настільки дивна й страшна луна війни?

Що ними рухає?

Гіркі, серйозні роздуми над цими питаннями знову повертають І. Падеріна до фронтових буднів і до днів отроцтва, юності, часу тривожного щастя, коли відбувалося становлення характерів і доль людей його покоління. Тоді прояв боягузтва, відступ від правди стратилося совістю й жорстоким нещадним презирством до себе. Бій – ціною в життя, коли героїзм – норма, а війна – робота. Побут, який ціна – совість, забуття якої та ж смерть.

Війна – вона минуща, не її заради живе людина на землі. І. Падерін переконано проводить думку про те, що немає на світі більше високого покликання, чим бути творцем. Саме творення ввічнює в людях пам’ять про загиблим; пам’ять, як потреба дихати, мислити й рухатися.

Ця книга актуальна в наші дні. Зараз самий час розібратися в тім житті, що прожило покоління, що йде. Для мене ця повість цікава навіть не стільки життєвими підсумками її героя, скільки художнім виявленням духовного становлення особистості, що постигали премудрості нової дійсності.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Я хочу розповісти вам про повість І. Падеріна “Не йдучи від себе”

Categories: Твори з літератури