“Осучаснення” античного міфа про Галатею і Пігмаліона в п’єсі Б. Шоу

У давньогрецькому міфі про Пігмаліона розповідається про великого художни­ка з острова Кіпр Пігмаліона. Він жив самотньо, не був одружений. І одного разу зробив зі слонової кістки статую дівчини, неймовірно прекрасної. Дивлячись на своє створіння, він милувався її’красою й довершеністю й врешті-решт закохався у своє створіння. Скульптор звертався до неї зі словами, але вона залишалася ні­мою.

Тоді Пігмаліон на святі, яке проводилося на честь богині Афродіти, приніс у жертву богині телицю із золотистими рогами й звернувся до Афродіти з проханням дати йому за дружину дівчину таку ж прекрасну, як створена ним статуя. Полум’я жертовника одразу ж засяяло: це означало, що богиня почула слова Пігмаліона. Коли ж Пігмаліон повернувся додому, то побачив, що його прекрасна статуя ожи­ла.

Так богиня кохання дала Пігмаліону за дружину створену ним красиву дівчину.

Цей сюжет, оригінально переосмислений, поклав в основу своєї п’єси відо­мий англійський драматург Бернард Шоу. За версією, яку запропонував Б. Шоу, сучасним Пігмаліоном став відомий талановитий професор фонетики

Генрі Хіг­гінс, а Галатеєю – звичайна лондонська квіткарка Еліза Дулітл. На цьому, на мою думку, подібність із давньогрецьким міфом закінчується, бо й сучасна Галатея, і Пігмаліон у п’єсі Бернарда Шоу зовсім інші.

Подивимося спочатку на сучасного Пігмаліона – професора Хіггінса. Як і герой античного міфа, Хіггінс дуже талановитий і досить відомий у своїй галу­зі фахівець. Він досконало володіє своїм предметом, швидко й безпомилково, з точністю до шести миль може визначити, з якої місцевості походить людина.

На­стільки добре він знає всі англійські діалекти. Він автор кількох наукових праць, розробив свої власні ефективні методи навчання й подолання недоліків у вимо­ві. Навчає, і досить успішно, правильній літературній вимові новоявлених міль­йонерів. А на зароблені гроші займається науковою роботою в галузі фонетики. Але за характером Генрі Хіггінс людина нестримана й непостійна, хоча й незло­блива.

Мова його – така бездоганна з точки зору фонетики й орфографії, пере­сипана лайками й іншими негарними словами. Поводиться він також не кращим чином: навіть рідна мати – леді Хіггінс – просить сина не заходити до неї у її прийомні дні. Проте він дуже честолюбна людина. Побившись об заклад із пол­ковником Пікерінгом, теж мовознавцем, що за декілька місяців перетворить цю жалюгідну, замурзану квіткарку Елізу на світську леді, він жваво береться за робо­ту.

А сама Еліза цікавить його лише як об’єкт експерименту. І не більше того. На­вчаючи її хороших манер, прищеплюючи їй знання, знайомлячи зі світовою куль­турою, створюючи, власне кажучи, нову особистість, він сам поводиться далеко не по-джентльменськи. Лайка й брутальні слова так і сипляться з його вуст. А на Елізу він взагалі дивиться як на порожнє місце, зовсім не бачачи, що перед ним людина. Гордовитий і нетактовний, він навіть не хоче замислитися над тим, що поводить себе нечемно. І ані чудова врода Елізи, ані її феноменальні лінгвістич­ні здібності не можуть розтопити холодного серця Хіггінса.

А коли експеримент було закінчено – Еліза блискуче витримала іспит – на великосвітському прийо­мі її дійсно прийняли за справжню герцогиню – Хіггінс стверджує, що саме він “створив” цю непокірну йому дівчину.

“Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, із якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку, і якби не Еліза – цей талановитий, здібний, призвичаєний до праці учасник експерименту, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Але експеримент закінчується, і Хіггінс втрачає до Елізи будь-який інтерес. “Більше я виробництвом герцогинь не займаюся”, – каже він Пікерінгу. Як же далеко йому до Пігмаліона.

До його високої, мрійливої душі, сповненої та­кого великого кохання, яке спроможне було навіть статую оживити!

А що ж новоявлена Галатея – міс Еліза Дулітл, звичайнісінька, проста дівчина-квіткарка? У порівнянні із сучасним Пігмаліоном – професором Хіггін – сом, Б. Шоу малює цей образ із більшою теплотою і привабливістю. Дівчина, хоч і походить із самих низів Лондона, але має сильний незалежний характер, працьовита й добра, привітна й до­брозичлива. Життя її зовсім не легке, але вона намагається зберегти свою людську честь і гідність. Потрапивши до будинку професора Хіггінса, вона жадібно всо­тує справжні багатства духовної культури, з великим бажанням відвідує художні виставки, концерти класичної музики, а прийшовши додому, одразу ж підбирає мелодії почутої нею музики, навіть Брамса чи Бетховена, – такий тонкий вона має слух.

Володіючи винятковими лінгвістичними здібностями, Еліза дуже швид ко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, займається самовдосконаленням, вивчає правила гарних манер. Ще іі до того Еліза була надзвичайно привабливою зовні.

Отже, в образі Елізи ми бачимо гармонійне поєднання краси зовнішньої і духовної. Але

Елізі все-таки не вдалося зробити те, шо вдалося зробити Галатеї: творець не за кохався у своє створіння. Навіть не подумав, шо буде надалі з ним, цим його ство рінням-, хоча як порядна людина мав би про це потурбуватися. Але не Еліза винна в цьому, а цей новоявлений Пігмаліон – жорстокий, егоїстичний і бездушний Таким чином, створіння – Еліза – значно переросло свого творця Генрі Хіггінса.

У моральному плані Еліза набагато виша за Хіггінса. Художнику, щоб створити якийсь прекрасний неповторний шедевр, потрібно мати щире серце і глибокі по­чуття, в тому числі й кохання, яке надихає творця на створення прекрасних тво­рінь. Цим повною мірою володів герой античного міфу Пігмаліон, і саме цього, на жаль, бракує сучасному Гіігмаліонові – професору Генрі Хіггінсу.

Але маємо надію, що Хіггінс зуміє все-таки подолати свій характер, перегля­нути свої переконання, розбудити своє заснуло, крижане серце. Відкритий фінал п’єси Бернарда Шоу дозволяє сподіватися на це.





“Осучаснення” античного міфа про Галатею і Пігмаліона в п’єсі Б. Шоу

Categories: Твори з літератури