Не можна чекати милості від природи після того, що ми з нею зробили

Не можна чекати милості від природи після того, що ми з нею зробили “Не можна припустити, щоб люди спрямували на своє знищення ті сили природи, які вони зуміли відкрити і підкорити” / Ф. Жоліо-Кюрі / Природа… Велике творіння Боже, колиска людства, втілення краси і добра. З перших кроків людини на Землі вона годувала своїми плодами, давала тепло і м’ясо диких звірів… Так було і за біблійною версією, і за матеріалістичною теорією. Правда, часом праматір – природа і лякала грізністю деяких незрозумілих явищ. І наші далекі предки молилися

силам природи, створюючи язичницьку релігію.

Минали віки. Людина розвивалася, розумнішала, вчилася користу ватися дарами і силами природи… І “довчилася”, на жаль, до знищення Хіросіми і Нагасакі, до чорнобильської катастрофи. Чи протверезіли “вінці природи” після всього цього?

Хто його знає… А природа – це ж краса! Це могутні ліси, горді гори, безмежні степи, це сонце чи місяць в небі, міріади зірок, біле сяйво Чумацького Шляху… Все це оспівано в народних піснях і в творах великих митців. Перед очима чарівні пейзажі Шишкіна, Левітана, Васильківського.

Переливаються легким пухом ковили степу, згадані ще в “Слові о полку Ігоревім”. То сяє в сонячному промінні, “неначе в молоці дитина”, то “реве та стогне” могутній, оспіваний Тарасом Дніпро. Як воїни-охоронці, виставили свої списи в небо стрункі смереки на схилах Карпат, там, де зупинив татаро-монгольську навалу мудрий Захар Беркут, де засівала гори своїми співанками чарівна Марічка. Вслухається в природу молодий Павло Тичина. І звуки в нього зливаються з барвами: “Як золото поколото горить – тремтить ріка, як музика” , “Вечір колір свій міняв з багряного на сизо-фіалковий” і “Синій оркестровий долинув плач” . Творить свої словесні акварелі кароокий соловей України В. Сосюра: І вітер ласкавий, І довгії трави,

У квіти обарвлений день. О світе зелений, Для тебе у мене

Багато-багато пісень. І краса ця щедра. Ліси – зелені легені планети – дарують нам свіже, п’янке, цілюще повітря.

Та й озирнімося: все, що нас оточує подароване лісом. Поля годують нас хлібом, на луках і степах пасуться тварини, що дають нам молоко і м’ясо, шкіру і вовну. Годують нас рибою і несуть наші кораблі водоймища. І все це добро просто гріх не шанувати, не берігти.

Адже людина сама – частинка природи. І щасливою може бути, лише за умови досягнення гармонії, в злагоді з довкіллям. В іншому разі вона перестає бути людиною. “Зрубали люди старого дуба” , використовують живе дерево на тин – і Лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні. І так завжди.

Перетворила людина природу на свою служницю, намагаючись силою взяти її скарби – і тепер не оббереться лиха. Запрягли в ярма електростанцій ріки – і стогнуть вони, хворіють: гине риба, штучні моря замулюються, перетворюючись на болота. Та ще й хімічна промисловісь “допомагає”. Бездумно вирубуються ліси – і земля перетворюється на пустелю.

Використовує людина на полях різні добрива та хімічні засоби боротьби з шкідниками – і вже не знаєш, що можна їсти, що ні. Навіть у дрібному – які ми буваємо недбалі і невдячні, коли перетворюємо прекрасні угіддя на “туристські” смітники, спричинюючи виникнення лісових пожеж, знищуючи по-браконьєрськи рибу та тварин. А часом чийсь недогляд призводить до глобальних трагедій, як сталося в Чорнобилі. І назва мирної, навіть цілющої рослини стала символом чорної біди. Минуло 15 років, та лихо не заснуло. Спокутуйте, вчені, думайте, політики, станьте пером віщим, поети!

Цим закликом починає свою поему “Чорнобильська мадонна” І. Драч. Читаєш – і хочеться кричати. Споконвіку вважалося сенсом життя кожного: посади дерево, збудуй дім, вирости сина. Нас на Землі кілька мільярдів.

Якби ж то кожний посадив деревце! А якщо кожен знищить по дереву?! Схаменіться, люди!

Будьте Людьми!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Не можна чекати милості від природи після того, що ми з нею зробили

Categories: Твори з літератури