“Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім”…поет сучасний – Він тим сучасний, що нещасний, Поет – значить: вродився хорим, Болить чужим і власним горем. Герой і громада…
Поет і суспільство… Література і життя… Думаю, що цей ряд слів синонімічний. Всі вони продиктовані життям.
Роль митця і призначення мистецтва – проблеми віковічні. Передові мужі українського народу не відокремлювали мистецтво від суспільних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив “отим малим рабам німим” і на сторожі коло
Людина праці з її турботами всіма – ось головний лейтмотив письменників, чиї імена я перерахувала вище.
Їх когорту поповнює і М. М. Коцюбинський, талановитий український прозаїк, новеліст. З біографіями знаємо, що вінрізкозасуджувавтворчу практику декадентів. Своє світорозуміння письменник опоетизував у новелі “Іпіегтегго”. Новела – не тільки наслідок роздумів Коцюбинського над питанням про значення літератури, а й тлумачення поняття морального обличчя митця.
Думаю, що це також глибока відповідь тим культурним діячам, які хотіли з літератури зробити панську забаву, позбавити її великої суспільної виховної сили.
Головний герой новели – ліричний герой. Він в якійсь мірі нагадує нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило героя фізично і морально, “залізна рука міста” тяжіє над ним.
Він не може бути байдужим до людського горя, до долі трудящих, які кидають то серця героя свої страждання, але сили поступово вичерпуються, і він від’їздить до Кононівських степів.
Митець любить свою землю, її розкішну природу, її звуки і фарби, але й тут його серце “болить чужим і власним горем”. І навіть у сні, кажучи словами П. Грабовського, у нього “з ума не йдуть знедолені народи”. Упиваючись красою пейзажів, ліричний герой у цьому казковому світі не може не помітити людини-трударя: “Ми таки зустрілись на ниві – я і людина”. Втеча від людського життя, метушні була тимчасовою. Та й чи була вона насправді? Хіба був впевнений ліричний герой в тому, що там, на Кононівських полях, він не зустрінеться з людиною, з її бідою, з її проблемами?
Ось він милується природою. Його очі повні сяйва і раптом все гасне: митець бачить село, яке задушили зелені руки. Зелені руки – панські лани, де гнуть спину прості селяни.
Мене до глибини душі вразила сцена зустрічі ліричного героя з мужиком, від якого він тікав, покидаючи місто, щоб бути самотнім. Людське горе спіймало ліричного героя: розповідь селянина малює страшну картину з реального життя, в якому проста людина – ніщо. І ліричний герой зрозумів, що не може бути самотнім. Його душа розкривається в сцені зустрічі через внутрішній монолог: “Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю”. Образ селянина в новелі – це втілення людського горя, яке проникає в най-потаємніші куточки серця ліричного героя. З розмови він дізнається про жахливі картини в час розгулу реакції: хвороби, голод, приниження, знущання.
Ці картини змивають утому ліричного героя, минули його дні інтермецо – він знову готовий бути поряд з людьми, його струни натягнуті, душа готова відчувати, і він повертається до міста.
Філософське трактування образу допомагає нам зрозуміти алегоричні обра-аи: “Розпечи гнівом небесну баню… Погаси сонце й засвіти друге на небі”. М. М. Коцюбинський, як і його ліричний герой, ніколи не зраджував своїм Ідеалам:
Він ходив полями і гаями, Він любив, він жив, горів, Творив. Він “самотній” – завжди друг людині.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)М. М. Коцюбинський Природа в новелі “Іntermezzo”
- Переказ поеми Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова Лєрмонтова М. Ю
- Остап Вишня – майстер гумору
Categories: Твори з літератури