Куди йде дитинство?

Дитинство… Кажуть, що це найщасливіша пора життя. Але цінувати його ми починаємо тільки тоді, коли воно минає або вже пішло від нас назавжди.

“Дайте до дитинства щасливий квиток”, – просять деякі. А чи треба? Чи треба повертатися туди, де вже був?

А може, варто йти вперед і відкривати для себе все нові й нові далечіні? Як у Светлова: “Обрій іде – я за ним”. Так, дитинство – це прекрасна пора, але минає воно дуже непомітно. Як сон…

Життя тече плавно, без поштовхів і різких заворотів. Тебе люблять, плекають, часом лають,

але теж люблячи. І раптом – грім серед ясного неба: одного разу ти прокидаєшся і розумієш, що дитинство закінчилося, помахало тобі яскравим крилом уже з минулого і сховалося, полетіло до інших берегів, країн, далеко, звідкіля немає вороття. Більше ти його не побачиш ніколи. Дитинство, навіть не саме дитинство, а його відголоски, залишаються в нас у душі, у пам’яті.

Це підтримує нас, допомагає не падати духом у важкий час.

Часто чуєш: “Якби знову стати дитиною”. Майже всі хочуть повернутися хоч на мить у безхмарну і безтурботну пору, коли можна було цілими днями ганятися за метеликами, пускати мильні бульбашки з балкона й газетні кораблики весняними калюжами, годинами розглядати яскраві картинки у великих книгах…

Але все коли-небудь закінчується, однак закінчення дитинства зовсім не означає втрату мрії. Якщо вона є, у людини завжди знайдеться місце для часточки дитинства, яку вона буде носити із собою в душі.

Щоб бути щасливим, зовсім не обов’язково повертатися до країни Дитинства. Досить зберігати в серці цю малюсіньку часточку минулого і сподіватися, що вона зігріє моє майбутнє життя й забарвить його в неймовірні й дивні кольори.





Куди йде дитинство?

Categories: Твори з літератури