“МІФ ПРО СІЗІФА”. Філософське есе “Міф про Сізіфа” було надруковане в 1942 році. Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”.
Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він поширює на характеристику буття людини у цілому. Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття “сенс буття”. Поняття еволюції, цивілізації, долі, божественного задуму виявляються фікцією, за якою немає нічого, – лише людина, яка тільки і може, що усвідомити власну безпорадність, нікчемність і безглуздість свого існування.
Як пояснює О. Яковлев, “французький мислитель, намагається проаналізувати свідомість людини, яка позбавилась релігії, віри в бога, а саме такою є доля сучасної людини, з погляду Камю. Ця свідомість перебуває на тій межі, коли віри у людини вже немає, а нової точки опори ще немає. Людині, що перебуває у такому стані, дуже важко змиритися з думкою про безглуздість пошуків зовнішнього опертя, з тим, що вона повинна розраховувати лише на себе.
Цю “розірвану” свідомість – усвідомлення абсурду – Камю й виклав у “Міфі про Сізіфа”. Якщо бога не існує, то чи варте життя того, аби його проживати? – формулює мислитель своє головне питання”.
Філософський песимізм, виявлений у цій праці, великою мірою був обумовлений тим історичним контекстом, у якому вона писалася. Франція була окупована. Сили її захисників були зламані, а німецькі війська продовжували тріумфально просуватися Європою, практично не зустрічаючи на свому шляху опору.
Легкість, з якою столітні культурні та матеріальні надбання європейської цивілізації падали до ніг і паплюжились новітнім нацистським дикунством, навіювала закономірні думки про хиткість і оманливість тих життєвих засад, на яких вони були зведені і які ще вчора здавалися непорушними.
Реальність видавалася повним абсурдом і це породжувало небезпечну ілюзію вседозволеності. Саме на цю ілюзію, як на найбільш слабку ланку в філософських аргументах “Сізіфа”, майже відразу вкаже й сам Камю. “Почуття абсурду, коли його намагаються перетворити на керівництво до дії, – робить вбивство щонайменше байдужим, а отже, припустимим. Якщо немає у що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна стверджувати цінність чого б то не було, тоді усе дозволено і усе припустиме. Можна розтоплювати печі крематоріїв, а можна й займатися лікуванням хворих.
Злодійство чи доброчесність – усе абсолютна випадковість і примха”.
В цей час у Франції вже починає набирати сили рух Опору, до якого приєднується й Камю і який стає для нього символом хоча б часткової – в конкретноісторичній площині – виправданості сенсу людського буття. Цю думку Камю висловлює в своїх “Листах німецькому другові”, які писалися безпосередньо услід за “Міфом про Сізіфа”: “Я продовжую вважати, що у цьому світі не існує вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому усе ж має сенс, і це людина, оскільки лише вона одна шукає цього сенсу.
В цьому світі є принаймні одна правда – правда людини… її і потрібно врятувати… А це’означає не калічити її, це означає прагнути до справедливості, яка зрозуміла лише їй одній”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”
Categories: Твори з літератури