Нарешті настала весна. Я радісно зустрічаю першу траву, що, мов курчатко, продзьобується крізь ще холодну землю. Очі мимоволі вихоплюють у небі пташиний політ, наче танок, і довго-довго стежать за ними.
Я знаю: ще трохи – і навколишній світ буквально вибухне буянням весни! Трепетно й ніжно зазеленіють кущі й дерева, кольоровими краплинами розсиплються по землі перші квіти, в неосяжно блакитному небі летітимуть до болю рідні птахи, що повертаються додому, сонце розіллється вулицями рідного міста і заблищить у струмочках, вінках, очах людей.
Що може бути прекраснішим за це?! Що може бути дорожчим і найціннішим за весну життя? Як же мені хочеться, щоб краса ця була вічною!
Щоб звеселяла та надихала вона не тільки нас, а й ще довгі століття наших нащадків, зберігаючись і примножуючись із кожним роком.
Але сьогодні ми частіше й частіше чуємо страшні, як безжальний діагноз, слова “екологічна катастрофа”. Та катастрофа – це ще не повна загибель! І в нашій змозі, я думаю, ще зупинити щось, змінити, запобігти чомусь, відвернути загрозу. Чи не так? Чи не в силах людства підкорити технічний прогрес законам екології?
Хіба не може кожний з нас подбати хоч би про найменше: посадити квітник біля під’їзду, повісити птаству годівниці, вилікувати скалічене дерево у парку або у дворі?
Хтось може у відповідь відмахнутися: ніколи! Та невже людяність має свій часовий вимір? Це ж, значить, які ми, найрозумніші істоти Землі, дуже заклопотані: скинемо сміття у найближчу річку, пройдемо через квітник, розведемо багаття прямо під низькими гілками дерева, нам не вистачає часу озирнутися на тварину або пташку, що потребує саме нашої допомоги. На відпочинку в лісі або біля річки ми натхненно милуватимемося природою, а потім; залишивши по собі купи сміття, повисмикуємо із землі усі навколишні квіти, щоб за день-два викинути їх, зів’ялі, на смітник.
Хіба не в наших силах хоч на цьому рівні змінити щось? Я переконаний, що починати треба саме з перебудови власної свідомості і власної поведінки. І як би часто ми не писали реферати, твори, учнівські наукові роботи на теми екології, навряд чи щось суттєво зміниться. На мою думку, краще було б створити спеціалізовані загони школярів, де б для кожного віку були свої обов’язки, функції. Тут би всім справа знайшлася: малеча доглядала б квітники; старші проводили рейди у парках, доглядаючи дерева та кущі; старшокласники б патрулювали вулицями міста й скверами. Скажете, що це – фантазії?
Та мені здається, що після закінчення школи багатьом із нас буде дійсно вже “ніколи!”. А якщо бути більш відвертим – то й байдуже, бо проблеми дорослого життя затуляють собою поривання природозахисника. І згадуємо ми ці поривання лише тоді, коли раптом вибухне чергове екологічне лихо.
Останнім часом людство скерувало величезні зусилля на відвернення екологічної катастрофи, але зупинити її безжалісну ходу, це нищівне колесо, дуже важко – біда зайшла загрозливо далеко. Коли я читаю або чую, що природа мститься нам, я не згоден: ні, вона просто тепер безсила нас захистити від природних катаклізмів, бо це ми призвели її до цього.
Природа велична у своїй красі. Природа безсила перед нами. Та ми – її діти. І мені дуже хочеться, аби довели, що діти ми – вдячні!
Екологічна катастрофа – це ще не повна загибель
- Фейлетон О. Чорногуза “Як вибрати ім’я” як осуд рабського поклоніння чужому В. САМІЙЛЕНКО, О. ЧОРНОГУЗ, ОСТАП ВИШНЯ
- Мої роздуми після прочитання роману О. Гончара “Прапороносці”
Categories: Твори з літератури