Риси Чіпки-правдошукача упізнаємо і в гнівливому правдоносці Маркові Безсмертному з роману “Правда і кривда” М. Стельмаха, і в юнацькому максималізмові Сашка Сокола з повісті “Блакитна мрія” В. Міняйла. А погляд Чіпки-дитиии як віддзеркалився в малому Даньку з роману О. Гончара “Таврія”: “Спідлоба він у тебе дивиться, Мотре… Батьківським нерозкаяним поглядом”
Ясна річ, у цих образах насамперед типологічна спорідненість, взята кожним письменником із життя, та все-таки… Все-таки ореол мирнівського героя витає над ними.
Розкішний український пейзаж як обов’язковий компонент прозового твору Мирний успадкував од трохи старшого свого сучасника Нечуя-Левицького. Та пейзаж зрілого Мирного чітко відрізняється від пейзажу попередника своєю функцією. Він не просто реалія, тло, на якому діють персонажі, його позасю-жетним компонентом назвати не можна.
Він увесь перейнятий дією, баченням героїв, фіксує чи відтінює їхній психічний стан у певний момент або ж служить камертоном до подальшої розповіді.
От ця психологізація і поліфонічність картин природи, описів обстановки пронизує майже весь масив української повноцінної прози, простежується і за її межами. Тут вплив Мирного – безпосередній чи опосередкований, де накладено кілька творчих “голосів”, незаперечний.
Так, Ю. Мушкетик у романі високої повістярської проби “Вернися в дім свій”, змальовуючи складну гаму почуттів закоханої героїні у пік її примарного щастя, коли “серце стискалось від страху, від передчуття якоїсь катастрофи”, з метою підсилення вдається до пейзажної паралелі – картини грози та передгроззя, де є й така деталь: “Сонце стояло височенько над обрієм, але на нього зверху наповзала руда, червоняста, з боків сиза, а по самому краю криваво-багряна хмара” 4.
Або в ромапі О. Сизоненка “Мета”. Японська ескадра на останньому переході до Пірл-Харбора. Завтра вона завдасть нищівного удару американським військово-морським силам, сконцентрованим на цій базі.
Завтра – кривава трагедія.
“Над океаном вже зайшла ніч. Рання, густа, неспокійна, вона підкралася зі сходу, коли ще жевріла, мабуть, на більший вітер, вузенька смужка чистого неба на заході і не так освітлювала, як пров’ялила на горизонті по правому борту летючі води…” І далі: “Тільки ота кривава смуга при самому горизонті довго ще підсвічувала збурений темний океан…”
Можна побачити в отих “криваво-багряній хмарі” і “кривавій смузі” ремінісценцію з Мирного, а можна і його крилатий образ, що став надбанням усієї літератури, активно використовується нею.
А головне – обидві пейзажні картини несуть вагоме ідейно-композиційне навантаження. Перша – гроза з її контрастами, динамікою, природною катастрофою – асоціативно віддзеркалює бурю переживань героїні і водночас пророкує душевне очищення, яке дістанеться їй дорогою ціною. Друга – наступ ночі над ескадрою – пейзажне увиразнення авторського осуду підступності і агресії. Як бачимо, у дуже далеких і різних діапазонах використовується сучасними романістами як мирнівське пророчо-тривожне бачення кривавості в барві заходу сонця, так і його пейзаж як надійний інструментарій для повноти змалювання загального чи індивідуального настрою.
Пригадаймо зміни пейзажних барв від змін настрою Христі в її другій дорозі до міста, а ще краще – в її нічній подорожі до неіснуючого дому.
Цікаво, що згаданий епізод з роману Мушкетика дуже близький подібній картині в повісті киргизького письменника Чингіза Айтматова “Джаміля”, саме паралелізмом динаміки грози до почуттів і дій героїв. Хоч виконана вона в іншій, весільній тональності – з тюльпанним “підсвічуванням” .
Якими шляхами, через творчі горна яких письменників пройшла кардинальна редакція нашого класика пейзажу як компонента прози, щоб обізватися так далеко і повернутися оновленим взірцем?
Окремо слід зупинитися на широкому публіцистичному відступі-зачині історико-соціального характеру про глибоку класову яругу між панством та селянством, що народилося під пером І. Білика в розділі “Новий вік”. Розглядати цей відступ як невластивий поетиці Мирного не можна, бо праця брата була натхнута, продиктована всім змістом роботи основного автора, куди він і уписався міцно й органічно. Та, врешті, такого ж роду відступ є й у “Повії”, третій частині, яка випала з літературного процесу.
Пізніше М. Коцюбинський підтримав такий ідейно-композиційний прийом у повісті “Дорогою ціною”, на вступному зачині якої вплив початку розділу “Новий вік” простежується аж до алюзій, проклав дальший шлях у традицію і таким зачинам, і публіцистичним відступам – як органічній частині повістярських жанрів, що, безумовно, не стояли на місці, а розвивалися, урізноманітнювалися від лірико-публіцистичних, як у романах О. Гончара, до документально-історичних, як, наприклад, у “Дикому меді” Л. Первомайського, “Меті” О. Сизоненка.
Щоправда, документалізація привнесена контактуванням з усією багатонаціональною радянською та світовою літературою. А публіцистичні відступи своїм корінням сягають ще в той синкретичний прозовий жанр, який ми звемо давньою літературою. Та, на наш погляд, в утвердженні їх як традиції в нашій національній літературі внесок Мирного вагомий.
Не Мирний увів і портрет персонажа в нову українську прозу. Але під пером нашого першороманіста знайшли виявлення всі види і прийоми змалювання зовнішності персонажа, портрет став важливим засобом у соціальній і психологічній типохарактеристиці персонажів твору, не кажучи вже про індивідуалізацію.
А тепер пригадаймо портрет Козакова у романі О. Гончара “Прапороносці”. Його кремезну постать, золотаво-рудий, підстрижений під бокс чуб, кістляве, 8емлисто-сіре обличчя, колючий погляд з-під навислих брів, трофейні чоботи, куцу гімнастерку, з-під якої виглядало охвістя сорочки. І особливо ходу: “…руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався”; видавався “трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п’яти, подавшись усім корпусом вперед” . Так постає перед нами бувалий воїн-розвідник, фронтова професія якого вкарбувалася в плоть і кров. Неабияку художню майстерність виявив О. Гончар, зумівши зовнішньо виділити з одно-мундирної солдатської маси яскравий тип і чітко індивідуалізовану постать.
Що ж до типохарактери-стики засобом портрета прозоро вгадується школа Панаса Мирного.
Ще виразніше простежується ця висока школа у творчості Євгена Гуцала, чому сприяє й близька до мирнівської тональність розповіді, і використання мирнівської лексики. Порівняймо – у “Повії” Христі “малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, з карими добрими очима” . У Гуцала: “Михайло вдався схожий на матір,- круглоголовий, чорнявий, з довгим прямим носом, невисокого зросту, натоптуватий”.
Взагалі Є. Гуцало активно використовує цей засіб творення образу. Портрет, як правило, в нього дуже промовистий, глибоко характеризуючий. Наприклад, в оповіданні “Спадщина” левина доля характеристики цапкуватого сусіди, який краще контактував з інструментом, ніж з людьми, припадає саме на портрет з рухомою деталлю: “Срібночола сокира живим сяйвом зблискувала в чіпких, корчуватих руках”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Чіпка і Грицько з “Хіба ревуть воли…”
Categories: Твори з літератури