“Автобіографічна повість” Олександра Гріна

“Автобіографічної повісті”, згадуючи про бесіду зі своїм колишнім учителем, Грін пише: “Я воодушевленно відстоював улюбленого тоді автора. – Виходить, схвалюєш? – запитав Петров. Як я зрозумів, це смутне зауваження ставилося не тільки до літературної сторони творів Горького,- воно мало на увазі спосіб життя його героїв. Я відповів ствердно”.

В 1907 -1908 р. у пресі з’являються нові оповідання – “Горбань”, “Капітан”, “Пригода”, “Випадок”, “Марат” і ін. В 1908 р. виходить і перший збірник його оповідань

“Шапка-невидимка”, конфіскований царською цензурою за революційний зміст

Навесні 1909 р. молодий автор звертається з листом до Горького, що руководили тоді видавництвом “Знання”. “Я – белетрист,- пише він,- друкуюся третій рік і хочу випустити книжку своїх оповідань, яких набралося 20-25… Давно я хотів звернутися до Вас із покорнейшей проханням розглянути мій матеріал і, якщо він гідний печатки,- видати в “Знанні” .

Відповідь Горького невідомий, але у видавництві “Знання” ні однієї книги Гріна не вийшло. Проте в ці ж роки виходить збірник Гріна “Оповідання” і п’ять оповідань публікуються в колективному збірнику “Книга оповідань” . Так Олександр Гриневский стає професійним письменником О. С. Гріном, що взяв собі як псевдонім хлоп’ячу кличку, який називали його товариші по школі. Перші оповідання Гріна становлять порівняно невеликий цикл, у цілому чітко виділяється із усього творчої спадщини письменника своєю тематикою,- це оповідання про діяльності есерів. До нього можна віднести також написана й опубліковані пізніше: “Маленька змова” , “Ксенія Турпанова” . “Зимова казка” і інших оповідання

Хоча тематично більшість перших оповідань Гріна однородно, вони дуже розрізняються відношенням автора до своїх героїв. Так, у ранніх оповіданнях Грін з повною серйозністю говорить про діяльності “революціонерів”, як називає він есерів, проводить ідеї своєї партії, пише про труднощі боротьби, що вони ведуть, і про небезпеки, які їх підстерігають ; образи головних героїв цих оповідань – есерів Яна, прозваного Маратом, Геника, Гансу, Валер’яна й ін.- даються автором з неприкритою симпатією. Наприклад, в оповіданні “В Італію” не може не викликати теплої посмішки читача бесіда есера, що біг від переслідування поліції, з маленькою дівчинкою. Положення втікача дуже небезпечне: його от-от можуть схопити, і помилка дівчинки, що прийняла його за родича, “дядька Сережу”,- його єдиний порятунок.

Однак “дядько Сережа” добродушно грає з дівчинкою не тільки тому, що це маскує його, але й тому, що він просто милий, гарна людина, що любить дітей, розуміє їх. Тут немає ніякої пропаганди есерівських ідей, але теплота авторського відношення до героя безсумнівна

Герої цих перших оповідань – шляхетні, ідейні борці. Так, Ян відмовляється кидати бомбу в коляску присудженого до смерті царського чиновника тому, що поруч із ним сиділа жінка з дитиною й вони могли постраждати. Зате наступного дня, коли чиновник був один, Ян метнув свій снаряд

Есерівські оповідання Гріна викликали втручання цензури. Так, журнал “Трудовий шлях” за опублікування оповідань “Марат” і “Ніч” був закритий по доповіді члена Санкт-Петербургского комітету зі справам печатки. Про оповідання О. С. Гріна “Ніч”, поміщеному в шостому номері журналу, цензор Лебедєв писав: “Діючими особами в ньому є члени одного із провінційних комітетів партії революціонер^-революціонерів-соціал-революціонерів, а предмети – чинені революціонерами вбивства політичних агентів. При цьому оповідання ведеться в такому тоні, що не може бути ніякого сумніву в намірі автора представити революціонер^-революціонерів-убивць-революціонерів особами бездоганної чесності й високого героїзму, а агентів поліції – трусами й негідниками, цілком гідними постигшей їх участи” .

Ще більш оголені подібні настрої в оповіданні “Третій поверх” . Тут герої показані в бої: оточені солдатами, вони отстреливаются з вікон квартири, у якій випадково виявилися. І в цей самий важкий у житті кожного борця момент, коли повинні виявитися всі його кращі якості, його переконаність, його віра у велич тих ідей, за які він бореться й умирає,- всі три герої почувають себе чужими один одному. Кожний зайнятий своєю долею, стурбований своєю долею, їх поєднують тільки стіни кімнати, але не загальна ідея, не загальна боротьба. Один з них із задоволенням підняв би руки й вийшов до солдатів: “От я, здаюся!.. Пошкодуйте мене!..

ПРО, як страшно, як важко вмирати!.. Я більше не торкнуся політики, спалю всі книги, віддам все майно вам, солдати!.. Пан офіцер, згляньтеся!” – і він не робить цього тільки тому, що знає: його однаково розстріляють.

А раз однаково,- він кричить: “Так здраствує батьківщина! Так здраствує воля!”.

И тут письменник знову показує міщанську суть цих колишніх революціонерів: вони загрузли в дріб’язках побуту, займаються нескінченними взаємними скаргами й докорами, розповідають один одному пошленькие історії й плітки. Їх уже не цікавлять ідеї й та боротьба, у якій колись брали участь вони: “Під ідеалами він мав на увазі необхідність боротьби за новий, кращий лад. Але подання про цей лад і способи боротьби за нього робилися в Турпанова з кожним роком усе більше мляві й уривчастими, а інші засланці навіть уникали говорити про цьому”.

Така зміна в змісті оповідань пояснюється тим, що в цей час наступало поступове розчарування Гріна в есерівському русі. У своїх численних поїздках по Росії Грін зустрічався з масою рядових есерів і бачив, що дуже багато хто з них тільки грають у революцію: це модно, це лоскоче нерви, створює “революціонерам” славу виняткових особистостей, а у випадку арешту – і ореол мучеників за праву справу. “Згодом мені розповідали,- писав Грін,- що моє звертання з ним носило ніби характер дитячої гри – речення захоплюватися разом таємниче романтичним життям нелегального “Олексія длииновязого” , а вся севастопольська організація есерів

Складалася з жінки по кличці “Кицька” , фельдшерки Марьи Іванівни й місцевого домашнього вчителя, що “був краснобай, нічого революційного не робив, а тільки пугал інших членів організації тим, що при зустрічах на вулиці голосно виголошував: “Треба кинути бомбу!” або “Коли ж ми перевішаємо всіх цих мерзотників

Грін все це бачив і розумів. Почав він розуміти й те, що “соціалістичні” гасла його партії за змістом дрібнобуржуазні, а Грін, у недалекому минулому робітник-поденник, люмпен-пролетар, саме й ненавидів найбільше цих дрібних власників-міщан. Письменник поступово став розуміти, що галаслива організаційна робота партії нерідко не мала ніякої серйозної мети і являла собою тільки видимість діяльності; що агітація й пропаганда есерів часто перетворюється в порожню балаканину, насичену р-р-революционной термінологією й не опорою, що має під собою ніякої. Це революційне фразерство й гру в боротьбу Грін чудово викрив в оповіданні “Гість” : поліцейський офіцер заходить на нелегальну квартиру, щоб вручити квартирантові повістку про виклик у ділянку, і бачить на столі революційний журнал “Червоний півень”.

Присутній при цьому герой оповідання в жаху: розкрита конспіративна квартира, у наявності доказ. Але офіцер, вручивши повістку, спокійно йде: не тому, що він співчуває есерам, а тому, що прекрасно розуміє – все це балаканина, поза, гра, значить – чи варто обертати на це увага





“Автобіографічна повість” Олександра Гріна

Categories: Твори з літератури