Драматург Олексій Федотович Коломієць

Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в селянській родині.

Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік – у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети “Молодь України”, з 1953 по 1960 – завідуючим відділом журналу “Зміна”.

Перша книжка – збірка оповідань “Біла криниця” – вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.

Перша

п’єса О. Коломійця “Фараони” , яка спиралася на українські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних “колгоспних комедій” 50 -60-х років одразу почала сприйматися як твір новаторський, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з’явилися п’єси “Чебрець пахне сонцем” , “Планета Сперанта” , “Келих вина для адвоката” , “Горлиця” , “Перший гріх” , “За дев’ятим порогом” , “Срібна павутина” , “Камінь русина” , “Санітарний день” , “Злива” , “Святі грішниці” та інші. За романтичну дилогію “Голубі олені” і “Кравцов” О. Коломієць був удостоєний Державної премії України ім.

Т. Г. Шевченка. Новаторською у розкритті теми праці стала п’єса “Дикий Ангел” , у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічного аналізу складної особистості.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Харківцях.

Головний герой п’єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз і назавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відданий до кінця життя.

Але слідування правді неодноразово призводило до серйозних конфліктів у сім’ї. Недаремно ж сусід Крячко назвав Ангела “диким”.

Батько вважав обов’язком передати свою працелюбність, головні життєві принципи дітям, щоб потім їм легше жилося. Адже хто навчить і пожаліє дитину, чужі люди? “У них своїх клопотів повно”,- говорить Платон Микитович. Отож і відправляє він із дому сина Павлика, студента, який одружився з дівчиною, не порадившись із батьками, не маючи засобів для утримання сім’ї.

Батько твердо переконаний, що хлопець може одружуватися лише за таких умов: “Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні – зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай!”

Кажуть, що з милим рай і в курені. Платон Микитович має іншу думку: “В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!” І з цим не можна не погодитися.

Батько виганяє сина з дому… Вчинок, як на мій погляд, жорстокий. Але Платон Микитович в душі й сам страждає, постійно бере в руки Пав-ликову куртку, картаючи себе, як це він забув покласти її синові в чемодан.

Його тішить єдина надія, що зерна працелюбства, порядності, які він посіяв у хлопцеві, не дадуть тому збочити з правильного шляху, підкажуть вихід зі скрутного становища.

Так воно і сталося. Павлик перевівся з денного відділення інституту на вечірнє, потім поїхав разом із дружиною на Північ працювати. Заробив багато грошей, які дали йому можливість утримувати власну сім’ю, і склав таким чином екзамен на зрілість.

Платон Микитович дізнався, що й інший його син, Федір, нечесно повівся в особистому житті. Він таємно зустрічається із заміжньою жінкою, ховається зі своєю любов’ю і не може зважитися на рішучий крок.

Батько суворо зауважує, що “любов не крадуть, Федоре!” І говорить йому, що не можна зупинятися серед дороги, “життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..” Ангел влаштовує так, щоб Федір, Клава і її чоловік Маляр зустрілися нарешті для рішучої розмови, сказали один одному правду, якою б гіркою вона не була. Все одно в такому становищі ці троє не могли почувати себе щасливими. У кінці п’єси ми бачимо радісного Федора, щасливу лікарку Клаву, яку Ангели прийняли до своєї сім’ї.

Один Маляр нещасний, знічений і розбитий морально, але винен у цьому лише він сам.

Найскладніша справа із правдою у Петра. Це розумний, поважний працівник, займає високу посаду. Але, підписуючи дозвіл на будівництво житлового будинку, Петро чомусь забув подумати про те, як житимуть люди в цьому екологічно неблагополучному районі.

Коли про це дізнався Пла-тон Микитович, то дуже розгнівався, назвав сина “маленьким временщи-ком”: “За п’ять років, мовляв, може мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати – ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть… І сухим з води! За кожен рік, кожен місяць, за кожну годину своєї роботи – відповідай!

Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої…” Батько змушує Петра написати куди слід про свою помилку, переконати вищі органи в хибності рішення про будівництво на Кача-ловській, хоч за це синові доведеться відповідати: він втратить посаду, квартиру, добробут. Той вагається, але врешті-решт правда й тут бере гору. У кінці твору ми бачимо Петра рядовим інженером, який усе починає з нуля. І з ним усе гаразд – він у великій щасливій родині своїх батьків, яка береться допомогти йому з квартирою.

Повертається дружина Ліда, вона теж вирішує йти працювати, щоб поліпшити добробут сім’ї.

Єдина, як на мій погляд, несправедливість – це те, що у найщасливіший момент, коли зібралася вся родина, не витримало серце великого правдолюба, великої людини Платона Ангела. Але помер він із чистою совістю, виростивши й виховавши чотирьох чесних, порядних і працьовитих громадян нашої держави, які гідно пронесуть по життю батькову науку.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Драматург Олексій Федотович Коломієць

Categories: Твори з літератури